Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
— А там сонце, — прошепотів Олег, згадавши прогноз погоди в Греції, який він перед вильотом перевірив. — Там плюс двадцять і сонце.
Посмішка осяяла його обличчя. Він подумав, що все складається просто чудово. Переліт він знайшов суперекономний. Готель не замовив, бо дешевих номерів інтернет-сайти не пропонували, але він знав, що зараз не сезон і ціни на нічліг просто зобов’язані викликати сміх і поблажливість. Прилетить і з’ясує. Його ламаної англійської на це вистачить.
Крісло літака, що не відкидалось, теж не зіпсувало йому настрій. І розчинну каву за три євро він вирішив на цьому рейсі не пити, вважаючи ціну проявом жлобства авіакомпанії. Він відчував себе знову свіжим і життєрадісним і без кави. Його збуджувала сама Греція, що з кожною хвилиною перельоту ставала все ближчою і ближчою.
Метушня і безлад Афінського летовища теж не збили з пантелику. Гейт вильоту останнього літака він знайшов швидко. Збентежила спочатку мала кількість супутників на рейсі. Але знову ж таки, це тільки доводило, що зараз не сезон і проблем з готелями на островах не має бути.
Центром цивілізації всередині білої двоповерхової і трохи «барачної» будівлі аеропорту Міконоса можна було б вважати стійку з вивіскою «Tourist information». Можна було б вважати, якби її прикрашала строката черга спраглих отримати поради та інформацію туристів. Але черги не було.
— Як мені дістатися до Андроса? — запитав англійською Олег у смаглявої молодої гречанки.
— На вертольоті за 850 євро, — відповіла вона йому з чарівною посмішкою.
— А як інакше?
— Два пороми. Спочатку з Міконоса до Тівоса, а потім з Тівоса до Андроса. Але це довго. Зараз вони плавають рідше.
Бісмарк кивнув і попрямував до виходу.
Другий пором причалив у порту Гавріо на острові Андрос біля сьомої вечора. Тут жодної «Tourist information» він не побачив. Але поруч на стоянці таксі чергувало півтора десятка машин.
— Куди вам треба? — крикнув йому англійською худий, літній таксист з пишними чорними вусами.
— Ормос!
— Вісімдесят євро! — відповів той.
— Чому так дорого? — обурився втомлений від подорожі Бісмарк.
— Та ж назад я порожнім поїду! — Пояснив таксист. — Ну, а скільки даси?
— Сорок!
— Окей! Сідай! — Таксист кивнув на старенький «мерседес».
Дорога петляла вздовж гірських схилів, опускаючись інколи нижче до моря лише заради того, щоб одразу знову почати віддалятись від нього. Через це петляння, додане, як «десерт», до трьох перельотів, у тілі відчувалася важкість і втома, що відволікали Олега від насолоди красою цього острівного вечора, красою цих прохолодних сутінків, у яких розрізнялися три рівні прозорості повітря: один десь над головою, під яскравими, занадто яскравими для листопада зірками, другий — якщо залишити зірки за межами погляду, але не залучати в вечірню картину море, і третій — з морем, яскраво-темним або синім, що відблискувало дивним таємним світлом завдяки відображенню у воді зоряного неба. «Яка краса! — подумав Олег. — Місцеві, напевне, цього не бачать. А я бачу тому, що у мене правильний погляд на життя». Бісмарк посміхнувся власним думкам і ще подумав про те, що кут його теперішнього погляду на море — тобто праворуч і вниз — дорівнював п’ятнадцяти-двадцяти градусам. Чому йому зараз спало на думку вимірювати цей кут, він навіть не задумався.
Мерседес їхав не спішно. Таксист акуратно вів машину по вузенькій дорозі, ледь не притискаючись до правого хідника. Назустріч повільно наближалися електричні вогні. Олег напружив натомлені очі. Приготувався помилуватися романтично освітленими будиночками місцевих жителів, що то тут, то там створювали яскраві оази ближче до моря, але замість них побачив велику незграбну будівлю білого кольору.
— Археологічний музей, — пояснив водій, помітивши у виразі обличчя пасажира подив і запитання. — Тут поруч стародавнє місто.
— Давньоримське? — сонним голосом запитав пасажир.
— Чому давньоримське? — здивувався таксист. — Давньогрецьке. Ми давніші за римлян.
— Вибачте! — Олег усвідомив власну помилку.
— У вас у школах теж погано історію вчать? — поблажливо посміхнувся таксист.
— У нас у школах усе погано вчать, — промовив пасажир тільки для того, щоб не залишити слова водія без відповіді.
І задрімав, заколисаний звивистою дорогою. Прокинувся, коли машина різко загальмувала. Відразу кинув переляканий погляд на таксиста.
— Заєць! — Пояснив той, знову набираючи потихенько швидкість. — Вам який готель? Кортіон? Чи вілла?
— Я не бронював. А де дешевше?
— Дешевше? — Водій зрадів. — Я вам знайду дешевше. Вже під’їжджаємо.
Машина в’їхала в Ормос і, крутнувши звивистою вуличкою, зупинилася перед яскравими вікнами маленької затишної таверни. Світло з трьох її віконець падало на хідник, де стояли два столики, за одним з них сидів старий з келихом білого вина.
— Почекай хвилинку! — попросив таксист, заглушив мотор і зайшов усередину.
Олег відчинив дверцята. Прислухався до тиші. Помилувався зоряним небом, опустив погляд на море, до якого звідси було метрів двісті. У повітрі витав його запах — солонуватий і рибний. Хоча запах риби міг домішуватися до вечірнього повітря просто з відчинених дверей таверни. Бо це був запах смаженої риби. Знову захотілося подрімати, але тут уже Олег зібрав силу волі в кулак і не дав собі позіхнути. Спочатку треба поселитися. А те, що поселення взяв на себе таксист, одночасно і розслабило його, і потішило. Але час минав. Хвилини за хвилинами відлітали під зоряну баню неба. Вологий подих моря допомагав утомленому мандрівникові не заснути, але не дозволяв і забути про час. І коли мобілка підтвердила, що водій уже хвилин п’ятнадцять сидить у таверні, терпіння Бісмарка вичерпалося.
Таксист сидів за столом і балакав з господарем, попиваючи каву і узо. Побачивши свого пасажира в дверях, він посміхнувся і заклично помахав рукою, пропонуючи сісти поруч. Одразу сказав господареві кілька слів грецькою. Бісмарк сів. Перед ним спочатку з’явилися чарка, карафка з узо, шклянка і карафка з водою. Ще через хвилину до них додалася кава.
— Треба почекати, — спокійно повідомив таксист.
— Що почекати? — не зовсім зосереджено перепитав Олег.
— Хазяйку. Елефтерія скоро прийде.
— Елефтерія?
— Ну так. Будете жити у неї. Двадцять євро зі сніданком, тераса з виглядом на море. Тут поруч.
Новина не могла не потішити Бісмарка, але на обличчі його все одно намалювалось невдоволення.
— А коли вона прийде? — запитав.
— Ти приїхав відпочивати чи поспішати і нервувати? — миролюбний тон таксиста обеззброїв молодого мандрівника.
— Я поспішаю відпочити, — теж миролюбно проказав Олег.
— Тут, на цьому боці острова, приголомшливі світанки, — таксист розвів руками. — Головне — не проспати! Елефтерія тобі на сніданок зробить таку калцунью. Кава, схід сонця і калцунья — це найкраще, що може бути в нашому світі.
— Калцунья? — з підозрою перепитав Бісмарк, у якого в голові виникло співзвучне слово «яєчня». — А що це? З яєць?
— Не поспішай! — відмахнувся таксист. — Завтра вранці дізнаєшся!
Розділ 66