Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Але я не знав, куди ми приземлилися. Я обшукав капітана і знайшов документи та німецькі гроші, а під час цього з’ясував причину його загибелі: він налетів сідницею просто на гострий штурпак, що стирчав зі снігу, а відтак зійшов кров’ю. Я обстежив капітанів наплічник і виявив два магазини набоїв до «вальтера», запальничку, сірники, що навіть у воді горіти можуть, рибальські гачки, блешні і моточки жилки різного ґатунку, невеличку аптечку з бинтом і набором усяких пігулок та запас харчів на цілий тиждень. Все це мені згодиться, і я продовжив мандрівку з бадьорим настроєм.

Брести далі уздовж річки не було сенсу. По той бік гір я бачив село і вирішив дістатися туди. Цього разу спинатися було легше, мене гнала вперед радість свободи.

Село, до якого я спустився, виявилося лемківським на німецькому боці. Таким чином я потрапив туди, куди й збирався. А наступного дня я вже дістався до Кракова.

Розділ 55

Київ, листопад 2019. Бісмарк несподівано знаходить спосіб побачити невидиме

До сьомої вечора залишалося погуляти ще з півгодини. Думками Бісмарк раз у раз повертався до «ув’язненної» Ріни. Але щоразу при цих думках у ньому виникала твердість і впевненість у своїй правоті. Нехай вона посидить або полежить, а головне — нехай подумає і зрозуміє, що краще розповісти йому всю правду. А то якось дійсно виходить, що він лох. Він їй допомагає, вона у нього ховається, і нічого йому по суті не каже.

Ноги привели його до Володимирського собору. Він зупинився перед воротами. Поруч зупинилась низенька, мініатюрна жінка в зеленому плащі, поспіхом перехрестилася на вхід до собору і втекла.

Усередині під іконами тремтіли вогники свічок. Нечисленні малорухливі відвідувачі стояли, завмерши, перед ликами святих. Деякі задумливо і смиренно втупились у підлогу. Ця атмосфера могла б і зачаровувати, якби Бісмарк не перебував уже кілька годин у збудженому стані і в очікуванні. В очікуванні настання сьомої вечора, коли він зможе повернутися на кут Коцюбинського та Хмельницького, туди, де його сьогодні вдень штовхнули двоє п’яниць, що тягли під руки третього, який сам пересуватися не міг, голосно стогнав і волочив ліву ногу. У той момент, не зважаючи на чисельну перевагу суперників, Олег хотів їх теж так штовхнути, щоб розсипалися вони по мокрому хіднику. Але той, що власне і відштовхнув його з дороги, встиг, обернувшись, крикнути, що їм терміново в травмпункт, бо товариш ногу зламав.

Звістка про зламану ногу третього пияка зупинила бажання Бісмарка відновити справедливість за принципом «око за око». Мало того, вона спочатку викликала співчуття, а потім раптову радість. У цю мить він згадав, що будь-який перелом перевіряють на рентгені. А рентген — штука універсальна. Рентген — це така штука, яка може і ногу поламану просвітити, і ту посилку, яка лежить у нього в наплічнику.

І тоді поспішив він до травмпункту слідом за ними. Навіть сів поруч у кімнаті очікування, але швидко зрозумів, що сидіти в цій «живій» черзі йому нема сенсу. І, уточнивши у медсестри, яка проходила коридором, де у них роблять рентген, піднявся на другий поверх і опинився в кінці ще більшої черги, в якій теж вирішив не стояти. Дочекавшись можливості перебалакати з медсестрою з рентген-кабінету, він домовився з нею, що прийде біля сьомої, коли рентгенолог уже закінчить приймати. І тоді вона йому просвітить все, що треба.

Він їй не називав предмет для просвічування, але дав зрозуміти, що це не нога і не рука. Вона якось легко кивнула, навіть не ставлячи додаткових запитань. Немов їй уже доводилося використовувати рентгенівський апарат не за медичним призначенням.

Час у Володимирському соборі, здавалося, йшов швидше, ніж зовні. І пролітав він непомітно. Та й тепліше і сухіше було всередині, ніж за його стінами.

Перед дверима в рентген-кабінет нікого не було.

— А, це ви! — впізнала відвідувача жінка в білому халаті. — Ну, де ваше кошеня чи що там у вас?

— Кошеня? — здивувався Олег.

— Ну а що, це хом’ячок? Чи морська свинка? — запитала вона байдуже.

— Ні, у мене посилка.

— О! — Здивувалася медсестра. — Такого ще не було. Я думала, собачка або кішечка з травмою. Бо у нас же дешевше, ніж у ветеринарів. Ну гаразд, давайте, а то хвилин через десять прийдуть з собачкою.

Бісмарк акуратно поклав посилку на вказане медсестрою місце під широким дулом рентгенівського апарата.

— Вам якусь частину чи все? — запитала жінка.

— Все.

Вона попросила відвідувача відійти до дверей, сама зайшла в суміжне приміщення з маленьким віконцем. Звідти вона ввімкнула апарат, і Бісмаркові здалося, що вся кімната в якийсь момент здригнулася і наповнилася невидимою електричною напругою.

— Зачекайте в коридорі! — попросила медсестра.

— Посилку вже можна забрати?

Вона кивнула.

Хвилин через п’ять Олег крутив у руках рентгенівську знимку.

Його розбирала цікавість. Та сама, яка «убила кота» з улюбленої Ріниної англійської приказки. Він роззирнувся у пошуках яскравого джерела світла, на тлі якого можна було б детально розглянути знимку. Але лампочки під стелею світили тьмяно. У коридорі панувала напівтемрява, достатня, однак, для безпечного пересування і для читання табличок на дверях кабінетів.

Перша каварня, до якої заглянув Бісмарк, здалася йому надто людною і гучною. До того ж світла там виявилося ще менше, ніж у коридорі поліклініки. У наступній світла, начебто, вистачало, але відвідувачів виявилося ще більше, до того ж жодного вільного столика. Олег відчув роздратування. Невже єдиним місцем, де він спокійно зможе розглянути рентгенівську знимку, є його власне помешкання? Але ж там лежить Ріна. А вже кому-кому, а Ріні показувати цю знимку він і не збирався.

Перед тим, як повернути на свою вулицю, він так і не знайшов зручного яскраво-освітленого місця. А ноги самі його вели додому. Але вели повільно, даючи можливість озиратися на боки.

І тут на розі з Липинського він згадав про дивний підвальний благодійний магазинчик, у якому іноді можна було випити і кави. Магазинчик не користувався популярністю і щоразу, коли Олег знічев’я заходив усередину, то ставав єдиним відвідувачем.

Ось і цього разу, спустившись сходинками, він почув тишу. А світло було яскраве в обох його приміщеннях. І за прилавком сиділа і читала книжку дівчина зі стрижкою під хлопчика.

Бісмарк попросив кави, і поки вона неспішно перемикалася з книжки на кавоварку, перейшов до другої зали, де продавався європейський секондгенд. Тут, зупинившись під яскравою лампою, що звисала зі стелі, він дістав знимку.

— Ого! — вирвалося у нього, коли очі сфокусувалися на єдиному темному предметі — великому і, вочевидь, старовинному ключі.

Збудженість, з якою він очікував цього моменту, зникла. Замість неї виникло щось схоже на розчарування. Чомусь у душі він сподівався побачити обриси археологічних коштовностей, персні, золоті фляжечки для еліксиру.

Спокійнішим поглядом він ще раз уважно вивчив знимку, намагаючись розгледіти на ній натяки на щось інше, важливіше. Але всі інші лінії і плями відрізнялися від ключа повною відсутністю конкретики, що дозволяла б угадати предмет. Все інше було безпредметним.

— Там можуть бути папери! — спробував себе заспокоїти Олег. — Рентген пробиває папір наскрізь, тож його не видно. Видно тільки щільне і тверде. Як залізо або камінь...

— Кава готова! — Долетів з першої зали голос дівчини.

Олег поспішно сховав