Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

нікого довкола не було. Я пройшлася берегом, надибала колоду, попхала її в воду, лягла на неї і переплила на той бік. Мене більше ніхто не намагався зупинити. Я спокійно вийшла на суходіл, викрутила своє вбрання і розвісила його в лозах сушитися. Якраз зійшло сонце. Я сиділа в траві і думала, що ж то зі мною сталося?

Вона вмовкла і важко зітхнула, щось її все ще гнітило.

Розділ 57

Київ, листопад 2019. Як Бісмарк, повернувшись додому, мало не став заїкою

Ідеальна, стерильна тиша, яка зустріла Бісмарка після повернення додому, налякала його. Вже піднімаючись на свій третій поверх, він відчував почуття провини перед Ріною. Все ж не можна людину закривати в помешканні без можливості його покинути у випадку пожежі або землетрусу. Чому йому спав на думку землетрус, він зрозуміти не міг. Напевно тому, що в цей момент і пожежа, і землетрус здалися йому явищами спорідненими, бо становили однакову загрозу людському життю.

Поспіхом роззувшись і повісивши куртку на гачок, він заглянув до кімнати. Канапа з відкинутою на край ковдрою і прим’ятою подушкою була порожня.

Переляканий Олег в три кроки опинився на кухні, де теж нікого не було. Зате з кухонного столика стирчала висунута, як язик, шухляда. Напіввідчинені дверцята шафки свідчили, що хтось тут щось шукав.

— Як же вона вибралася? І що шукала? Напевно, ключ від дверей.

Він заглянув у тумбочку під умивальником, просунув руку в лівий верхній кут. Пальці торкнулися двох запасних ключів, що висіли на загнутому таємному цвяшку.

— Шукала, але ж не знайшла. Тоді як вона змогла вийти? — Запитав він себе. — Невже зістрибнула з третього поверху чи спустилася по балконах?

Бісмаркові раптом стало страшно. Він уявив собі Рінине тіло, що лежить, розкинувши руки і ноги, під балконом на городчику сусідів з першого поверху. Він уявив собі поліцейську машину, з увімкненими сиренами, що наближається до їхнього будинку. Адже щойно сусіди побачать труп, вони обов’язково викличуть поліцію.

Він з острахом нахилився до вікна, чолом торкнувся холодного вологого скла.

Не відчинивши вікно, побачити городчик було неможливо. Він бачив тільки заасфальтований двір з припаркованими машинами. Щоб перевірити правдивість поганих передчуттів, йому треба було зазирнути вниз з балкону. Але в цей момент Бісмаркові стало зле. Він відчув, як закалатало в грудях серце, і одразу почув цей стукіт у скронях.

— Чорт! — вирвалося у нього.

І він, з важкими думками і очікуванням нового, вже реальнішого приступу страху, підійшов до дверей в кімнату. Тут зупинився, роззирнувся. На подив, помітив на письмовому столі майже порожню пляшку коньяку. Його пляшку коньяку, яка зазвичай стоїть на нижній полиці кухонної шафки.

— Ось що вона знайшла замість ключа?! — Сумно посміхнувся.

А очі вже дивилися на штору, що прикривала від нього двері на балкон.

Набравшись рішучості, немов спортсмен перед стартом, Олег різко шарпнув штору. І завмер, зустрівшись поглядом з Ріною, яка сиділа за балконними дверима з келихом коньяку в руці. Бліда, вона, здавалося, тремтіла від холоду. З дверей стирчав рушник.

— Ти вирішила застудитися і померти? — сердито запитав він, відчинив двері, підхопивши зелений рушник, який падав, і поглядом вимагаючи, щоб Ріна повернулася до кімнати.

Коньяк мало не вихлюпнувся з келиха, коли вона спіткнулася об поріжок. Підійшла до канапи і опустилася на стілець.

Олег схопив ковдру і накинув їй на плечі. Ріна висунула з-під ковдри руку з келихом, зробила ковток. І тут на її щоках заблищали сльози.

Бісмарк стояв перед нею, дивився на неї з жалем.

— Може, чаю? — запропонував миролюбно.

Вона заперечливо похитала головою.

— Краще мотузку! — прошепотіла ледь чутно.

— Яку мотузку?

— Щоб повіситися, — її шепіт зазвучав виразніше.

— Ще чого! — перелякався Бісмарк. — Двічі тебе в квартирі замкнули, і ти вже вішатися?

— Та замикай скільки хочеш! — Вона підняла погляд на нього. І тільки тоді він зрозумів, що до цього моменту вона на нього не дивилася, а, отже, розмовляла швидше сама з собою, ніж з ним. — Я чекаю тієї години, коли життя моя набуде сенсу. І він то наближається, то зникає. Але коли наближається, то не настільки близько, щоб я могла за нього вхопитися і зрозуміти, що я тут не даремно.

— Тут? — Олег озирнувся на всі боки і відразу упіймав на собі зневажливий, знищуючий Рінин погляд.

— Тут, на землі, — прошепотіла вона сердито. — Це ти, не маючи в житті жодної місії, можеш бути щасливий і спокійний. Я так не можу. Я знаю, що час прийде. Але я втомилася чекати. Я так втомилася.

— Місія? Час прийде? — повторив він її слова. — Тебе що, сектанти обдурили?

— Ненавиджу, — не дивлячись на нього, прошепотіла вона.

Її погляд упав на пляшку коньяку на письмовому столі. Вона різко схопилася, скинувши ковдру, порожній келих випав з руки. Під дзенькіт розбитого скла Олег підскочив до неї, посадив знову на канапу, сам сів поруч, накрив її ковдрою.

— Ну заспокойся, вибач. Я не мав тебе залишати. Я винен.

Вона хитнула головою.

— Ти тут взагалі ні до чого. Поки що ні до чого.

— Зроблю тобі чай! — упевненіше заявив Бісмарк, встаючи з канапи — Мені теж хочеться гарячого. Находився по цій мерзенній погоді. А їсти хочеш?

Ріна кивнула. Блідість не зійшла з її обличчя і через пів години, коли вони сиділи в теплій кухні і їли макарони.

— У мене до тебе є дуже багато питань, — озвався Олег.

— Так? — Ріна відірвала погляд від макаронів у тарілці. — Ну, питай!

— Що ти робила минулої ночі на Печерську?

— Де?

— На Редутній, 19-А! В будинку з балкончиком, завитим виноградом.

Ріна задумалася. Стиснула губи, примружила очі, немов ось-ось збиралася знову заплакати.

— Я цієї адреси не знаю, табличок з вулицею не бачила, — сказала вона після хвилинної затримки. — Мене на машині привозили...

— Брешеш, — спокійно видихнув Бісмарк. — Ти туди сама приїхала. Звідти поїхала на машині, це факт.

— Ти що, за мною стежив? — Запитала вона голосом, повним втомленого подиву і без найменшої нотки образи чи обурення.

— Так, а що?

— А навіщо? — погляд дівчини знову невинно втупився в його очі.

— Розумієш, — Бісмарк зібрався з думками. Він усвідомлював, що ось-ось своїми власними словами зажене себе на мінне поле, з якого можна і не повернутися. Але все ж продовжив. — Спробуй бути чесною. Тільки спочатку послухай мене. Я собі живу і займаюся однією цікавою, хоч і авантюрною справою... Звісно, я при цьому цілковито щасливий і спокійний і жодної особливої місії в житті не шукаю і не виконую. І ось я собі живу і раптом з’являєшся ти, п’яна і непередбачувана, ну точнісінько, як зараз.

— Я не п’яна, — заперечила Ріна, сльози у цей момент дуже виразно прозвучали в її голосі. Чи то майбутні, чи то минулі.

Бісмарк кивнув і ледве помітно посміхнувся.

— Я не буду надто багато говорити, ти й сама все прекрасно пам’ятаєш. Ти з’являєшся і з’ясовується, що ти теж якось пов’язана з цією справою, тільки з боку фінансового. За тобою хтось полює, ти від когось ховаєшся, уся така загадкова і виткана з таємниць