Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Розділ 56

Червень 1941. Арета згадує своє дитинство

Коли Олесь завершив оповідь, Арета попросила ще детальніше описати радіомаяк, розпитуючи, як він працює і з якої відстані ловить сигнали. Далі перепитала, чи він справді його не вмикав, і задоволено похитала головою. Олесь запитав, чому це її так зацікавило, однак вона у відповідь лише усміхнулася.

Потяг, що трюхикав з Перемишля до Сянока, був наполовину порожнім, на відміну від потягів, що прямували з Сянока. Вони сиділи самі в переділі. Арета дрімала, час від часу полохко розплющуючи очі, наче щоб пересвідчитися, чи її супутник не втік, а він дивився у вікно на ліси, що минали їх, і думав про те, що на них чекає у Львові.

— За пів години виходимо, — промовила вона, протираючи очі. — Погляньте — яка краса!

За вікном пропливали зелені гори, над якими клубочилися густі сиві тумани. А дівчина була чужа й неприступна, Олесь це відчував на відстані, хоч і не чинив жодних спроб зблизитися, вона щось знала таке, чого не знав він, але не квапилася звірятися. Однак його мучили її слова про батька, вони не покидали його і жахали. Врешті не витримав і запитав, коли вони вже під’їжджали до Сянока:

— Мені важко повірити, що ви здатні були б убити мого батька, — прошепотів. — Але ви це сказали.

— Мені не варто було так казати, — промовила вона зі смутком, не відвертаючи погляду від вікна.

— Авжеж... не варто, — сказав він. — Але ви б це зробили?

Вона повернула голову, поглянула на нього, хвильку помовчала і зітхнула:

— Інколи мені здається, що я знаю щось таке, чого не знає ніхто. Не знаю, звідки воно береться. Інколи я можу передбачити щось, що має ось-ось відбутися, а інколи все вкрите густою імлою. Лише окремі слова або звуки пробиваються до мене з тієї імли. Ви питали мене: хто я... Якщо скажу: не знаю — це не буде правдою, але й не буде брехнею. Бо я таки не знаю, хто я, але в голові моїй миготять кадри з фільму, в якому я грала головну роль. Кадри з неіснуючого фільму. Часом чорно-білого, часом кольорового... Я намагаюся той чи інший кадр зупинити, уповільнити і приглянутися йому ближче, та мені це не вдається. Все зникає, мов за подувом вітру. А я зостаюся ошелешена і зрозпачена. Я знаю, що на мене чигає небезпека, і пов’язана вона з дослідженнями вашого батька... Марія... мені здається, що то була я... та, що кричала до янголів.

— Марія? — здивувався він. — Кричала до янголів? Коли це було?

Вона напружила чоло, про щось болісно роздумуючи, і була в цей мент така прекрасна і така безрадна, що першим Олесевим порухом було обняти її, пригорнути до себе, та він не відважився. Лише поклав руку на її долоню і легенько стиснув. Вона своєї руки не забрала. А в її очах він побачив сльози. Вона їх швидко змахнула і знову поглянула у вікно.

— Потім... — промовила тихо. — потім розповім...

Вони минали село, уздовж дороги повільно пленталася похоронна процесія зі священником на чолі і хоругвами.

— Він упав на косу, — раптом промовила Арета.

— Хто? — здивувався Олесь.

— Небіжчик, — відповіла вона цілковито байдужим тоном.

Звідки вона могла знати? Проте не перепитав. Він провів очима процесію і замислився над її словами, сказаними перед тим. Що це все мало б означати?

— Від дитинства я не така, як інші, — продовжила вона. — Моє дитинство сповите імлою. І це мене мучить. Я бачу лише, як ховаюся від когось... Тікаю... Ці сни мене переслідують, повторюються і виснажують. Пригадую себе дитиною в лісі... ніч... я замерзла, але не маю чим розпалити вогонь. Я тру патики, як то робили первісні люди... та мені це не вдається. Я дивлюся зі смутком на купу хмизу і плачу. Рука моя торкається хмизу, і він раптом спалахує від мого доторку. Я вражено скрикую і сахаюся. Хоч мене огортає тепло, але разом з тим і панічний страх. Мене жахає вогонь. Я не можу на нього дивитися. Більше ніколи від мого доторку дрова не спалахували. Можливо, я своїм криком образила вогонь... Бувало, несамохіть гляну на людину і бачу, коли і від чого вона помре. Та попереджати про це когось марна справа, ніхто не сприймає поважно. Найбільше — подумають, що божевільна. А коли сама прагну збагнути, що з котроюсь людиною коїться, можу й нічого не побачити. Не знаю, від чого все залежить. Я не керую собою. Я начебто я, але водночас я щось дивне... глибоке, таке глибоке, що, бува, аж страшно зазирати в саму себе. А тепер мене сковує новий страх... Страх, що вашому батькові вдасться зробити те, чого від нього вимагають. Але я не розумію природу цього страху. Я не знаю, чому повинна страхатися. Що саме мені загрожує. І навіть не так мені, як багатьом іншим людям. Тобто я боюся не за себе. Я це цілком чітко усвідомлюю. А коли це страх за інших, то ніщо не може стояти на перепоні усунення джерела цього страху. Розумієте? Ніщо вже не важить. Важить лише це: зупинити будь-якою ціною. І я мушу це зробити, чого б мені це не вартувало.

— Тобто ви не зупинитеся перед убивством?

— Що означає смерть однієї людини проти смерті сотень тисяч, ба навіть мільйонів? Японський письменник Акутагава Рюноске писав, що «життя людське не вартує одного рядка Бодлера»! Розумієте? Одного-єдиного рядка! Бо той геніяльний рядок — вічність, а людське життя — проминальність, пінка на плесі річки. Макіявеллі вважав, що любов, милосердя, жорстокість — умовні поняття, які мають цілком відносне і випадкове значення. І помиляється той, хто гадає, ніби вбивство не може бути підказане почуттям любові чи милосердя. Убити, люблячи... убити, жаліючи чи шукаючи милосердя... Усі ці на перший погляд неправдоподібні словосполучення не є безглуздими, бо жорстокість буває милосердною.

— Макіявеллі — улюблений письменник Сталіна і Гітлера, — нагадав Олесь.

— А що це міняє? — здивувалася вона. — Від того, що монстр уподобав собі троянду, вона ані на крихту не втрачає своєї приваби.

— Звісно, що ні. Але вони роблять теж свої висновки і, можливо, вважають свою жорстокість милосердною.

— Мені не доводилося чинити жорстокість з милосердя. І не знаю, чи колись доведеться. Однак... Коли я вирішила тікати до німців, пізно ввечері наша група наблизилася до Сяну й чекала на човен. Час минав, а провідник не з’являвся. Раптом ми почули: «Рукі ввєрх! Ні с мєста!» Нас оточували прикордонники. Люди розбіглися, хто куди — в очерет, у воду, в поле. Пролунали постріли. Я теж кинулася бігти, спіткнулася через чиєсь мертве тіло і боляче вдарилася головою об дерево. Тут мене схопили і стали в’язати. Але це останнє, що я пригадую. Бо коли я отямилася... не знаю, скільки пролежала... то побачила, що лежу серед трупів. Однак це були не втікачі, а солдати. В них були неприродно скручені голови, вивернуті руки й ноги. Очі вирячені від неймовірного жаху. Я підвелася й роззирнулася. Більше