Буллет-парк - Джон Чівер

Кімната, де вона сиділа, була тепла, навколо розливалося м'яке рожеве світло. Вона мала таку саму срібну попільничку, як у синьйори, і навіть окрему ванну. Наллєш води до самого підборіддя — й лежи собі хоч цілу ніч! То невже ж богородиці потрібно, щоб вона гибіла десь у пустелі та помирала з голоду? Невже грішно брати од життя все, що воно дає? Перед її зором миготіли обличчя рідних і знайомих. Які вони всі чорні! Чи, може, за час перебування в цій країні вона засвоїла їх звичаї та забобони? А земляки, здавалося, докоряли їй, дивились на неї з гідністю та відчаєм. Проте ніхто не мав права змушувати її повертатися в країну диких гір, де цмулять кисле вино! В Новому Світі люди збагнули таємницю солодості, то невже навіть святі проти того, щоб вона насолоджувалась вічною юністю, коли вона заповідана їй самим богом? Клементина пам'ятала, як хутко в'янули в Наскості найперші красуні, немовби квіти без догляду, одразу починали горбитись, втрачали зуби, а який дух віяв од материної одежі після бабрання в гноєві та од вічної кіптяви. А в цій країні можна до скону зберегти зуби й колір волосся, завжди ходити на високих підборах, носити персні й каблучки, і мужчини не переставали б бігати за нею, адже в Новому Світі живуть удесятеро довше й не відчувають тягаря старості. Ні, вона таки вийде за Джо. Зостанеться тут і проживе своїх десять життів, і шкіра в неї зостанеться білою, й зуби...

Коли наступного дня синьйор повідомив про дату відплиття, вона заявила:

— Я не поїду додому.

— Чому?

— Бо виходжу за Джо.

— Та він же старий.

— Йому шістдесят три.

— А вам?

— Двадцять чотири.

— І ви кохаєте його?

— Що ви, синьйор? Як мені любити його пузо, наче напханий яблуками мішок, чи його зморшкувату шию, що на ній можна ворожити, як на долоні...

— Я дуже поважаю Джо, Клементино. Він чесний і порядний, отож ви мусите гарно до нього ставитись.

— О, за це не бійтесь! Я доглядатиму його, стелитиму постіль, подаватиму обід і вечерю. Але щоб торкатися мене — зась!

Синьйор замислився, похилив голову і сказав:

— Я не дозволю вам обманювати його.

— Та що ви, синьйор?

— Я не дозволю... якщо ви не станете йому вірною дружиною. Ви мусите кохати його.

— Але ж, синьйор. В нас, у Наскості, ніхто й не подумає женихатися, коли його земля не впирається у вашу.

— Тут не Наскоста.

— Проте всюди так. Коли б люди сходилися по любові, на світі зчинилося б казна-що, це була б божевільня, а не світ. Хіба синьйора вийшла за вас не через гроші і блага, що ви їй дали?

Він так і не одповів, але обличчя аж почервоніло від обурення.

— Ах, синьйор, ви говорите, як хлопчисько, що задивився на зірки, як хлопчисько біля фонтана, у якого в голові сама лише la poesia[20]. Я просто намагаюся вам пояснити, що ладна вийти за Джо, аби зостатися тут, у цій країні!

— Ні, я не хлопчисько, — підвівся хозяїн.— Я не хлопчисько. А хто ж тоді ви? Адже коли я вперше здибався з вами, у вас не було навіть черевиків.

— Синьйоре, ви мене не так зрозуміли. Можливо, я й покохаю його, але я хочу вам пояснити, що змушена вийти без цього.

— А я не дозволю!

— Я ж полишаю ваш дім.

— Все одно я в одвіті за вас.

— Ні. Тепер за мене в одвіті Джо.

— Тоді геть з мого дому!

Вона пішла до себе в кімнату і довго плакала, плакала з досади на цього дорослого дурня. І потихеньку складала речі.

А вранці приготувала сніданок, проте не виходила з кухні, поки не пішов хазяїн, і тоді прибігла синьйора та одразу в плач, прибігли діти і теж гірко плакали. Підвечір приїхав Джо, посадовив її в машину й одвіз до Пелуччі. То була селянська родина, де вона зоставатиметься до вінчання. Марія Пелуччі сказала, що в Новому Світі всі йдуть до шлюбу, наче королівни. І таки так. Цілих три тижні вони бігали по крамницях та купували весільне плаття з атласним шлейфом, що волочився по землі. Та водночас це було вигідно, бо той хвіст одчіплювався, і тоді воно перетворювалось на вечірню сукню. А ще потрібно було накупити платтів для дружок Марії та її сестри; для першої купили жовте, а для другої — бузкове, вони теж легко перетворювались на вечірні сукні. Потім купували туфлі, дорожні речі та ще бозна-що, і все це своє. І коли настав день вінчання, вона валилася з ніг і пішла до церкви, немов уві сні, й нічого не пам'ятала.

Зібралось багато paisani, пили вино і грали музики, а потім вони з Джо сіли в поїзд та поїхали до Нью-Йорка, де будинки такі високі, що Клементина відчула себе маленькою кузкою й захотіла додому. В Нью-Йорку ночували в готелі, а наступного ранку взяли вагон-люкс, що в ньому їздять синьйори, й поїхали в Атлантік-Сіті; у кожного було своє місце, й до них підходили з тацею та пропонували їжу й напої. Вона зняла норкову ротонду, що її купив для неї Джо, і всі милувалися хутром і думали, що вона справжня синьйора! Джо покликав офіціанта й замовив віскі з содовою, а той удав, що не чує, й продовжував обслуговувати інших, і Клементина страшно обурилась, що з нею так поводяться,— невже, коли не знаєш їхньої мови, то ти якась свиня?.. Той грубіян до них так і не підійшов, ніби їхні гроші були гірші, ніж у інших. Поїзд шугнув у темний довгий тунель, а потім вискочив на незугарну місцину, де скрізь височіли труби, що плювалися вогнем. Потім їхали повз гаї, ріки та пристані для човнів. Клементина дивилась на країну, що протікала повз вікна бистрою рікою, і намагалася порівняти її з казковою Італією, та бачила лиш одне: чужа країна, чужа земля, геть усе — чуже. У передмістях тулилася біднота й так само висіла білизна на мотузках, і Клементина подумала, що біднякам всюди однаково, ота білизна всюди свідчить про біду. І бараки їхні всюди ті самі — перекошені, полягли один на одного, невеличкі, доглянуті з любов'ю садочки й