Буллет-парк - Джон Чівер
Ось ми й приїхали. Діти з собакою біжать на пляж, а ми з дружиною вносимо речі, й нам здається, що ми блукаємо в темряві життів незнайомих нам людей. Чиї це шкіряні бриджі? Хто забризкав чорнилом (а може, й кров'ю) килим? Хто розбив вікно у кладовці? Хто та людина, що залишила в спальні шафу з книжками: «Щастя шлюбу», «Ілюстрований довідник щасливого статевого життя в шлюбі», «Право на сексуальне блаженство» та «Довідник статевого щастя для одружених»? Але за вікнами чути шум моря; від його прибою аж колишеться берег, на якому стоїть будинок, і ритмічні звуки проникають через штукатурку й дерев'яні стіни. Нарешті всі ми йдемо на узбережжя — для того сюди й приїхали!
А будинок на скелі, що ми його найняли (у ньому вже світяться наші лампи), добряче засів у нашій свідомості зі своєю самобутністю. Інколи йдеш через ліс до річки з вудкою в руках, наступиш на дику м'яту ногою, і запах, що його тоді відчуєш, здається найважливішим за цілий день. Або тиняєшся по Палатинському горбі в Римі, тобі остобісіли всі ці руїни та й саме життя, і ось раптом з палацу Септімія Севера вилітає сова, і тоді й прожитий день, і все місто з його шумом і грюкотом набирають якогось сенсу. Або лежиш улітку, й червоний відблиск твоєї сигарети вихоплює з темряви плече, груди й стегно, — оту вісь, навколо якої крутяться всі твої помисли. Такі образи жевріють, наче вуглинки найкращих наших почувань, і, потрапивши на море, нам відразу ж починає здаватися, що ми можемо роздути їх у справжню пожежу. Коли стемніє, ми змішуємо коктейль, відсилаємо дітей спати й починаємо любощі в чужій просторій кімнаті, яка дуже тхне милом — здається, вжито всіх засобів, щоб вигнати власників з їхнього будинку і заволодіти їхнім місцем. Але посеред ночі двері тераси шумно розчиняються, хоч вітру, здається, й немає, і моя дружина говорить у півсні: «Боже, і чого вони повернулися? Чого повернулись? Що вони тут забули?»
Найкраще мені запам'ятався будинок, що його ми наймали у Броудмері. Ми приїхали туди, як завжди, ще завидна. Це був великий білий будинок, він стояв над обривом, вікнами на південь, і зразу ж біля нього хвилювалось море. Я взяв ключі в сусідки, що приїхала сюди з Півдня і жила в будиночку поруч, відімкнув двері до передпокою з різьбленими сходами. Здавалось, Грінвуди, власники будинку, виїхали звідси тільки сьогодні, лише за якусь хвилину до нашого приїзду. У вазах були квіти, у попільницях валялися недокурки, на столі брудний посуд. Ми занесли чемодани і відіслали дітей на берег. Я стояв у вітальні, чекаючи дружину. В будинку ніби й досі чулися шум і лайка, що супроводили поспішний від'їзд подружжя Грінвудів. Я відчував, як вони неохоче від'їхали і як їм жаль було здавати в оренду свій будинок. В кімнаті ніша з вікном, що виходила на море, але в сутінках все здавалося тьмяним і якимсь пригніченим. Я увімкнув світло, лампочка ледь блимала, і я подумав, що містер Грінвуд був, мабуть, дуже скупий. Та його присутність я відчував аж надто сильно. На книжковій полиці стояв невеликий приз яхт-клубу, що його він одержав, мабуть, років із десять тому. Книжки переважно з серії, що її видає «Літературна гільдія». Я взяв з полиці біографію королеви Вікторії, але книга була нерозрізана,— її, мабуть, ніхто не читав. За книгою стояла порожня пляшка з-під віскі. Меблі були гарні й ще зовсім нові, та я в цій кімнаті почував себе не гаразд. В кутку стояло піаніно, і я взяв кілька акордів, щоб узнати, чи воно справне (виявилось несправне), а потім підняв деку, щоб оглянути механізм. Всередині було кілька нотних аркушів і ще дві порожні пляшки з-під віскі. Чому він не прибрав цих пляшок, як ми робимо всі? Може, пив потайки? Чи не тому й кімната така занедбана? Він, мабуть, умів відкорковувати пляшку зовсім нечутно, більш того, навчився так наливати склянку, щоб у пляшці не булькало.
Зайшла моя дружина з порожнім чемоданом, і я його відніс на верхній поверх. Тут було чисто й затишно. Все стояло на своєму місці, і ця охайність, на відміну од вітальні, створювала атмосферу серйозності й чесності. Я подумав, що попередній господар багато часу проводив саме тут.
Починало темніти, і ми разом з дружиною й дітьми пішли до моря. Довга біла лінія прибою, наче безконечна дорога, тяглася вздовж узбережжя так далеко, як тільки можна було бачити. Ми стояли з дружиною, міцно обнявшися,— бо хіба ж всі ми не приїжджаємо до моря як закохані: і чарівна жінка в купальнику для вагітних зі своїм вродливим чоловіком, і вже немолоде подружжя, що хоче вилікувати тут свою подагру, і стиляги з дівчатами, для яких море і його безмежна далечінь ніби обіцяють, що для них ось-ось настане пора ідеального й легковажного кохання. Коли зовсім стемніло і вже треба було лягати, я розповів своєму меншому синові казку. Він спав у тихій кімнаті, що виходила вікнами на схід, де на морській косі стояв маяк, і його світло падало просто у вікно. Потім я помітив щось у кутку на плінтусі, мені здалося, що це нитка чи павутина. Я нахилився й побачив, що то хтось написав маленькими літерами: «Мій тато — пацюк, бридкий пацюк». Я поцілував сина, сказав йому на добраніч, і пішов спати.
В неділю була чудова погода. Прокинувшись, я почував себе прекрасно, але, гуляючи перед сніданком, відкрив ще одне сховище пляшок з-під віскі — за шовковицею. І знову відчув огиду, ледве не відчай. Я вже не міг позбутися думки: а хто ж справді був отой містер Грінвуд? Мені здавалось, що в нього було якесь велике горе. Навіть ладен був сходити в село й розпитати, але мені здалося, що це буде негарно.
Того ж дня, трохи пізніше, я знайшов у шухляді буфета його фотографію. Скло рамки було розбите. Він у формі майора військово-повітряних сил, обличчя довге й романтичне. Він мені сподобався, як сподобався перед цим отой приз яхт-клубу. Але ні спортивний трофей, ні фото не могли пробачити таку занедбаність будинку. Все мені тут не подобалось,
