Буллет-парк - Джон Чівер

кінця дзвонять. Магда просить принести їй окуляри, і я, не поспішаючи, йду на веранду. Світло з вікон нашого будинку пробивається крізь туман, і мені здається, ніби промені з такого щільного матеріалу, що об них можна спіткнутися. Берег покручений, мені видно світло в інших будинках, де люди створюють собі ілюзію щастя чи горя, а потім передають її комусь в оренду. Невже всі люди й справді такі близькі один до одного? Невже всім нам судилося передавати іншим своє горе? І чи обов'язково ми повинні відчувати страждання інших людей?

— Окуляри, окуляри! — гукає Магда.— Скільки разів треба мені повторювати, щоб ти приніс?

Я приношу їй окуляри, а коли вона кінчає фарбувати волосся, ми йдемо спати. Посеред ночі розчиняються навстіж двері тераси. Але моєї першої, моєї коханої дружини нема біля мене. Нікому спитати сонним голосом: «Чого вони повернулись? Що вони тут забули?»

Океан

Я змушений звернутися до щоденника, бо як же ще висловити свій страх, страх, що над життям моїм нависла небезпека. Заявити в поліцію, як ви переконаєтесь, я не можу, розповісти друзям — теж. Шкода, що її зазнало моє почуття власної гідності, мої розумові здібності, моє людинолюбство, безперечна, але завжди, коли починаю роздумувати над тим, хто винен, то відчуваю якусь роздвоєність. Хто зна — може, я винен сам? Наведу приклад. Учора ввечері о пів на сьому ми сіли з Корою обідати. Відтоді, як наша єдина дочка пішла від Нас, ми звичайно їмо на кухні, за столом, прикрашеним круглим акваріумом, де плаває золота рибка. Обід із шинки, салати й картоплі. Я поклав салати в рот, але відразу й виплюнув. «От,— мовила дружина,— я так і знала. Ти залишив бензин для своєї запальнички в коморі, і я замість оцту вилила його в салат».

Ну, то хто винен? Я дуже акуратний, завжди кладу свої речі на місце, і коли б вона захотіла мене отруїти, то, певно, придумала б щось розумніше. Але дозвольте мені розповісти все по порядку. В обід налетіла гроза. Небо почорніло. Полив дощ. Кора накинула на себе плащ і зелену купальну шапочку та вийшла поливати квіти. Я спостерігав за нею в вікно. Вона, здавалось, не помічала, як періщить дощ, і уважно поливала траву, звертаючи увагу на місця, що вигоріли від сонця. Мене, турбувала думка про те, як сприймуть дивацтво моєї дружини сусіди. Найближча з них обов'язково подзвонить по телефону іншій, що живе на розі вулиці, аби сказати, що Кора Фрай поливає газон під дощем. Я пішов до неї, але за два кроки зупинився й відчув, що в мене не вистачає такту почати розмову в належному тоні. Що я їй скажу?

— Ходімо до хати, люба,— сказав я,— бо в тебе може вцілити блискавка.

— Не вцілить! — відповіла вона голосом ще мелодійнішим, ніж звичайно. Останнім часом вона взяла звичку все частіше розмовляти на верхньому регістрі.

— А чи не краще б почекати, поки вщухне дощ? — спитав я.

— Він ось-ось перейде, — ласкаво відповіла вона.— Гроза завжди відходить швидко.

Я поплентав під парасолею в будинок і налив собі віскі. Дружина мала рацію. Дощ перестав за хвилину-дві, а вона й далі поливала траву. І все ж якесь непевне почуття, що небезпека ось-ось звалиться на мене, не полишало мене.

О світе ясний і бентежний, коли ж почалися ці мої злигодні? Я пишу в Буллет-Парку. Зараз десята година ранку. Вівторок. Вам, звичайно, цікаво, що я роблю в будень? Всі чоловіки, за винятком трьох пасторів, двох важкохворих та одного старого дивака на Тернер-стріт, всі на роботі. А тут — тиша й спокій, наче тут ніхто й не чув про пристрасті (ніхто, крім мене й трьох пасторів). Хто ж я? Чим займаюсь? І чому не поїхав ранковим поїздом у місто, на роботу? Мені сорок шість років, я міцний і здоровий, зі смаком одягаюсь і краще за будь-кого знаю все про виробництво «Дінафлексу». Об'єм моєї талії — тридцять дюймів, волосся чорне, як вугілля, і, коли я розповідаю, що був колись заступником президента «Дінафлексу» та керував усіма торговими операціями, мені не вірять, бо вигляд у мене надто молодий.

Містер Естабрук, президент «Дінафлексу» і до деякої міри мій покровитель, був пристрасним садівником. Якось увечері, коли він милувався своїми квітами, його вжалив джміль, і він помер по дорозі в лікарню. Я міг би зайняти його місце, але мене більше цікавив виробничо-торговий відділ. Отож члени правління, з ними і я, проголосували за злиття «Мілтоніуму Лімітед», аби новостворену фірму очолив президент «Мілтоніуму» Ерік Пенамбра. Голосував, а в самого на душі ніби кішки шкребли, хоч і вдавав веселого. Я навіть проробив усю підготовчу роботу для злиття фірм. Добився в акціонерів, які чинили опір злиттю, щоб вони на нього погодились, і одного за одним умовив усіх. Всі знали, що я пов'язав своє життя з «Дінафлексом» ще коли закінчив коледж, що ніде більше не працював, а тому всі відчували до мене довіру.

Через кілька днів після злиття Пенамбра викликав мене до себе в кабінет.

— Так от,— сказав він,— вважайте, що все щасливо закінчилося.

— Звичайно,— відповів я, бо думав, що тим самим він висловив своє захоплення моєю роботою. Мені ж бо довелось чимало попоїздити, а крім того, двічі злітати в Європу. Ніхто не зумів би з таким успіхом умовити акціонерів.

— Отже, все закінчено,— повторив він.— Скільки вам потрібно часу, щоб ушитися звідси?

— Я не розумію.

— Чи довго, чорти б вас забрали, ви думаєте стовбичити тут? — розлютився Пенамбра.— Чи не розумієте, що ви вже старий? За скільки можете ушитися?

— Приблизно за годину,— відповів я.

— Гаразд,— сказав він.— Даю вам термін до кінця тижня, А зараз пришліть до мене секретарку, я її теж звільню. Хоч вам усе байдуже! У вас така пенсія плюс акції, що можна байдики бити.— Пенамбра вийшов із-за свого письмового столу, підійшов до мене й обійняв. — Не хвилюйтесь,— сказав він.— Кожен з нас, рано чи пізно, мусить зіткнутися з проблемою віку. Гадаю, коли настане моя черга, я буду так само спокійний, як і ви.

— Дай боже, — сказав я і вийшов з кабінету.

Я пішов до вбиральні, зачинився й заплакав. Я оплакував підступність Пенамбри, майбутнє «Дінафлексу», долю своєї секретарки, одинокої жінки, яка у вільний від роботи час писала оповідання; гірко