Буллет-парк - Джон Чівер

бродяга! Минулого року я купив собі парасолю, щоб не мокнути під дощем. Марнотратник. Позаминулого року — літній костюм. Марнотратник. Я не можу купити собі навіть патефонну платівку, бо знаю, що мене замучать. З моєю платнею — ви тільки подумайте, з такою платнею, як у мене! — ми не можемо купувати бекон на сніданок. Тільки в неділю! Бо бекон, бачте, неекономний. А глянули б ви на рахунки за телефон! У неї є подруга, з якою вона жила у гуртожитку, ще коли вчилася в коледжі. Зараз вона живе в Римі. Мені вона не подобається. Одружена з одним дуже гарним хлопцем, моїм приятелем. Ну, так вона його зовсім замучила. Навіть став несповна розуму. А зараз оселилася в Римі, і Вера постійно їй туди дзвонить. Минулого місяця мені довелося заплатити вісімсот доларів за оті її розмови з Римом. Я їй кажу: «Вера, якщо ти вже так хочеш побазікати з подругою, то сядь у літак та злітай до неї! Це буде значно дешевше». А вона: «Я ненавиджу Рим. Там гамірно й брудно».

Звичайно, я розумію, Вері нелегко, але що я можу зробити? Мені інколи здається, що вона ладна мене вбити: гахне молотком по голові, коли я спатиму, і все. Не тому, що це я, а тому, що я її чоловік. Мені чомусь здається, що сучасні жінки — найнещасливіші створіння в світі. Вони, бачте, опинилися у відкритому морі, посеред океану. Одного разу я застукав Беру в буфетній з Пітом Барнстеблом. Це було в той вечір, коли я повернувся з Міннеаполіса, тобто коли вона загубила сережку. Я й питаю її: «Що ж це означає,— кажу,— як розуміти оте твоє загравання з Літом Барнстеблом?» А вона мені й відповідає (бачите, яка емансипована!): «Невже,— каже,— ти думаєш, що жінці досить уваги одного чоловіка?» Тоді я їй: «Може, й мені отак чинити?» Тобто якщо їй можна обніматися з Літом Барнстеблом, то хіба мені не можна покатати в своїй машині Мілдред Ренні? Вона на це зауважила, що я безсоромно тлумачу її слова. В тебе, каже, така гидка уява, що й говорити з тобою годі. А потім я помітив, що в неї пропала сережка, і після цього у нас відбулась ота розмова про холодні сапфіри й так далі...

Його голос перейшов у шепіт, а в той же час жінки, що сиділи за іншою перегородкою, почали лаяти відсутню подругу. Мені дуже захотілось глянути, яке в нього обличчя, і я гукнув, щоб мене розрахували, але коли виходив з-за столу, цього типа вже не було, і я, мабуть, ніколи вже не знатиму, який у нього вигляд.

Приїхавши додому, я поставив машину в гараж і зайшов у будинок через кухню. Кора сиділа за столом, схилившись над тарілкою з котлетами. В одній руці вона тримала баночку з отрутою проти комах. Я не певен, що це було саме так (я короткозорий), але мені здалося, що вона посипає котлети отрутою. Коли зайшов, вона здригнулася, але, поки надів окуляри, встигла поставити банку на стіл. Я вже набрався раз сорому через свою короткозорість і тепер боявся повторити помилку; і все ж отрута стояла на столі, поруч з їжею. То була сильна нервова отрута.

— Що ти робиш? — спитав я.

— А як тобі здається? — відповіла вона у верхньому регістрі.

— Я б сказав, що ти посипаєш котлети порошком.

— Я знаю, що ти невисокої думки про мій інтелект,— сказала Кора,— але прошу не вважати мене за цілковиту ідіотку.

— Але що ж ти робила з оцією отрутою? — спитав я.

— Обсипала троянди.

Мене було розбито цілком, розбито й налякано. Я розумів, що м'ясо, якщо його добряче посипати цим порошком, може спричинити смерть, а отже, поївши тих котлет, я міг умерти. Але, хоч прожив з Корою двадцять років, так і не знав, хотіла вона мене отруїти чи ні. Я налив собі мартіні й зайшов до вітальні. Це чудова кімната, з її високих вікон видно газон, дерева, небо. Суворий порядок, що панував там, здавалось, зобов'язував мене дотримуватись заведених правил: коли б не захотів обідати вдома, то кинув би виклик загальному порядку. Коли б пішов обідати в клуб, то піддався б своїй підозрі і вбив би надію, а мені будь-що хотілося зберегти свій оптимізм. Голубі стіни вітальні здавались мені кільцем у ланцюзі життя, який розірвався б, коли я дозволив собі поїхати в клуб і з'їсти там біфштекс, стоячи за прилавком.

Вночі у мене заболів живіт, і я цілу годину провів у туалеті. Кора начебто спала, коли я встав, а коли повернувся, то помітив, що вона лежить з розплющеними очима. Це мене стурбувало, і вранці я приготував собі сніданок сам. Ленч порала куховарка, і я не боявся, що вона мене отруїть. Потім я пішов у садок читати свого Генрі Джеймса, але чим ближче до обіду, тим дужче хвилювався. Пішов до буфету приготувати собі коктейль.

— Яка спека! — поскаржився я, сідаючи до столу.

— Особливо, коли сидіти в буфеті,— сказала Кора.

Я ледве одмучив свою котлету. А вона тільки поглядала на мене й зрідка посміхалася, чи то щиро, чи лукаво.

Після обіду я вийшов у садок. Мені до зарізу потрібна була допомога, і тут я згадав про дочку. Треба вам сказати, що Флора закінчила школу Вілла Мімоза у Флоренції, а потім вступила до коледжу Сміта. Але з першого ж курсу залишила навчання й поселилась у мебльованих кімнатах у Нью-Йорку з якимось психопатом. Щомісяця я посилаю їй гроші і, хоч колись пообіцяв не турбувати її, зараз, коли моє становище таке скрутне, вважав, що можу й порушити свою обіцянку. Мені здавалося, що коли б мені вдалося з нею поговорити, то переконав би її повернутися додому. Я подзвонив і сказав, що мені необхідно з нею побачитись. Флора була в доброму настрої й запросила мене на чай.

Наступного дня я поїхав у місто, пообідав там, кілька годин провів у клубі, граючи в карти та п'ючи віскі. Флора розказала мені, як до неї їхати, і я вирушив підземкою в район, де вже не був багато років. Як дивно! Я часто мріяв про те, що їхатиму в гості до своєї єдиної доньки та її коханого, і ось тепер справді їду до них. В моїх мріях мені завжди уявлялось, що наша зустріч відбудеться десь у клубі. Він з