Буллет-парк - Джон Чівер

Коли я вийшов з підземки, лив дощ. Я йшов через нетрі і нарешті побачив старий будинок. Йому вже, мабуть, років вісімдесят. Дві колони з полірованого мармуру підтримували арку в романському стилі. Цей будинок навіть мав ім'я — «Рай». А на ньому було зображено ангела з вогняним мечем і чоловіка й жінку, що, зігнувшись, тримали спереду свої руки. Мазаччо? Ми бачили його у Флоренції, коли приїхали туди на побачення з донькою. Я зайшов у «Рай», почуваючи себе ангелом помсти, але, поминувши романську арку, опинився в коридорі, такому вузенькому, наче прохід у підводному човні; я люблю яскраве освітлення, але тут воно таке тьмяне, таке вбоге, що я засмутився. Мені часто сняться сходові клітки, і та, якою я зараз піднімався, здавалось, була з моїх снів. Я чув кругом себе розмови іспанською мовою, шум води в туалетах, музику й гавкіт собак.

Дуже розлючений, а може, ще й від того, що випив віскі, я три-чотири поверхи пробіг за одним духом і раптом відчув, що задихаюсь; довелось зупинитися й гидко позіхати, хапаючи ротом повітря. У Флори на дверях висіла візитка. Я постукав. «Привіт, тату», — сказала вона бадьоро, і я поцілував її в лоб. Він був приємний, свіжий, і мені пригадалися часи, коли я був щасливий. Двері вели просто до кухні, за якою була їхня кімната.

— Знайомся, тату, з Пітером, — сказала Флора.

— Привіт,— озвався Пітер.

— Добридень.

— Глянь, тату, що ми зробили! — вигукнула Флора.— Правда ж гарно? Ми тільки-но закінчили. Це Пітер таке видумав.

А зробили вони ось що. Купили в магазині медичних наочних приладів скелет і всі його кістки обклеїли метеликами.

— Чудово,— мовив я.— Чудово.

Хоч намагався не виказати, як це було мені гидко. Мене обурювало, що двоє дорослих людей бавляться замість того, щоб займатися чимось корисним. Я сів на парусиновий стілець і посміхнувся Флорі.

— То як же ти живеш, моя люба?

— Добре, тату,— сказала вона, — Дуже добре.

Я втримався, щоб нічого не сказати про її одяг та зачіску. Одягнена вона була у все чорне, волосся звисало з обох боків рівними пасмами. Мені було незрозуміле призначення цього костюма, чи, може, форми? Він зовсім їй не личив і не міг подобатись будь-кому. Чи це була демонстративна відмова від власної гідності, чи траур? Ще дивніший був костюм її приятеля. Черевики схожі на жіночі, куртка надто коротка, і він більше був схожий на лондонського вуличного хлопця минулого сторіччя, аніж на суб'єкта з Корсо. За винятком волосся, звичайно: його борода, вуса й довгі чорні патли нагадували апостола з якоїсь поганенької містерії. Хоча обличчя мав дуже мужнє, з тонкими рисами, і можна було здогадатися, що він рішуче не погодиться на будь-які обов'язки.

— Питимеш, каву, тату? — спитала Флора.

— Ні, дякую,— відповів я.— А випити у вас нема?

— Ні, немає.

— Може, Пітер буде такий ласкавий та сходить по пляшку?

— Гаразд, — понуро сказав Пітер, і я став себе переконувати, що його тон був не навмисно брутальний. Я дав йому десятидоларовик й попросив купити пляшку бурбону.

— Навряд, щоб у них був бурбон,— сказав він.

— Ну, тоді шотландського віскі.

— Тут усі п'ють переважно кисле вино,— сказав Пітер.

Тоді я лагідно подивився на нього й подумав, що його слід убити. Я з задоволенням заплатив би, щоб йому всадили ніж у спину або скинули з даху. Моя посмішка була широка, зрозуміла і по-справжньому вбивча. Парубок відразу ж накинув на себе зелене пальто,— таке театральне, як і все на ньому,— і вийшов.

— Тобі він не подобається? — спитала Флора.

— Я зневажаю його,— відповів я.

— Ох, тату, ти просто його не знаєш! — сказала вона.

— Люба моя, якби я його знав краще, то негайно скрутив би йому в'язи.

— Він дуже добрий, чутливий, благородний.

— Це одразу видно...

— Добрішої людини я не зустрічала,— вела своєї Флора.

— Радий це чути,— відмовив я.— Але я прийшов сюди не задля того, щоб базікати про Пітера.

— Але ж я живу з ним, тату!

— І все ж я прийшов, щоб дізнатися, що ти думаєш робити далі. Не можна ж усе життя ліпити метеликів до скелета! Я просто хочу знати, що ти думаєш робити далі.

— Не знаю, тату.— Вона подивилася мені в вічі.— Ніхто в моєму віці цього не знає.

— Залиш своїх ровесників, прошу тебе! Я знаю з півсотні дівчат твого віку, які чудово знають, чого вони хочуть. Всі вони мріють стати істориками, редакторами, лікарями, матерями. Всі хочуть робити щось корисне.

Пітер повернувся з пляшкою бурбону і навіть не згадав про здачу. Чи це елементарна непорядність, подумав я, чи неуважність? Флора принесла склянку й трохи води, і я запропонував їм випити зі мною.

— Ми не п'ємо,— сказав Пітер.

— Що ж, радий чути про це,— сказав я.— Поки вас не було, я говорив тут із Флорою про її плани на майбутнє. Тобто дізнався, що в неї взагалі ніяких планів немає, а тому хочу забрати її до Буллет-Парку.

— Я залишуся з Пітером,— озвалася Флора.

— А якщо Пітеру випаде нагода кудись поїхати? — спитав я.— Наприклад, за кордон, на півроку чи рік. Що тоді?

— Тату, ти не зробиш цього, не зробиш!

— Ще й як зроблю,— Зроблю все можливе, щоб ти отямилась. Хочеш поїхати за кордон, Пітере?

— Не знаю,— відповів він. Його обличчя не те щоб проясніло, але на ньому з'явився якийсь натяк на думку.— Мені хотілось би відвідати Східний Берлін.

— Що?

— Хотів би поїхати у Східний Берлін, щоб дати кому-небудь, якомусь письменнику чи музиканту, свій американський паспорт, аби він міг утекти до вільного світу.

— А чи не хотіли б ви,— спитав я, — написати слово «мир» на своїй сідниці й плигнути з дванадцятого поверху?

Це була помилка, біда, катастрофа, і я налив собі ще віскі, сказавши:

— Прошу пробачити, це я від утоми. Все ж я не відмовляюся від своєї пропозиції. Якщо ви схочете відвідати Європу, Пітере, я дам вам гроші.

— Я й сам не знаю,— сказав Пітер. — Я там уже був. Здається,