Буллет-парк - Джон Чівер
— Плакати зовсім нема чого,— сказав я.— Грошей у нас вистачить. Ми можемо поїхати в Японію. Чи в Індію. Оглянути всі старовинні англійські церкви.
Вона не вгавала. Тоді я подзвонив нашій дочці Флорі в Нью-Йорк.
— Мені дуже тебе жалко, татку,— сказала Флора, коли я розказав їй усе.— Дуже. Уявляю, як тобі важко. Я хочу побачитися з тобою, але не зараз. Згадай свою обіцянку — ти ж говорив, що даси мені спокій!
На сцені з'являється теща, яку звати Мінні. Мінні — блондинка років за сімдесят з гучним голосом, після повторних косметичних операцій у неї за вухами чотири рубці. Вона любить без кінця відмінювати слово «модний». Про самогубство свого чоловіка, що сталося 1942 року, висловлюється так: «Тоді було модно плигати з вікон». Коли єдиного її сина вигнали з школи за непристойну поведінку і він поїхав до Парижа, Мінні сказала: «Я знаю, це ганебно, але кажуть, це зараз дуже модно». Про свій жахливий одяг вона каже: «Страх, який незручний, зате модний». Мінні лінива й злюча, і її єдина донька Кора ненавидить її. Вдача Кори прямо протилежна материній. Це жінка серйозна, твереза, з добрим серцем. Здається, Кора з якогось дивного почуття самозбереження, а найбільше задля того, щоб підтримати свій оптимізм, змушена була створити міфічний образ своєї матері, зовсім не схожий на Мінну,— якусь мудру, добросерду, що весь час сидить за кроснами. Та кому не відома лукава переконливість вигадки?
Наступного дня після звільнення я безцільно ходив по кімнатах. На свій величезний подив, відкрив, що тепер, коли для мене зачинилися двері «Дінафлексу», мені просто нікуди себе діти! Можна поснідати в клубі, але забути там усі неприємності навряд чи вдасться. Я давно мріяв щось серйозно почитати, і тепер, здається, випала нагода. Я взяв томик Чосера й пішов з ним у садок. Але, прочитавши з півсторінки, переконався, що це не для бізнесмена. Потім обсапував салат, хоч це не сподобалося садівникові. Ленч із Корою був чомусь напружений. Після ленчу вона лягла подрімати. Те ж саме робила й служниця: схилившись на кухонний стіл, вона міцно спала. Дивна тиша, що залягла в будинку, пригнічувала мене. Хоч у мене був чималий вибір розваг. Я подзвонив до Нью-Йорка й замовив квитки в театр. Хоч Кора й не дуже його полюбляє, але погодилась піти зі мною. Після вистави ми вирішили повечеряти в ресторані «Сент-Ріджес». Оркестр виконував останній номер програми — гриміли труби, майоріли прапорці, барабанщик, наче божевільний, вибивав дріб, а в самому центрі танцплощадки Мінні вихитувала стегнами, тупала ногами і жестикулювала великими пальцями обох рук. З нею був якийсь непоказний тип, мабуть, постійний її партнер, що весь час оглядався через плече, наче боявся когось. Цього разу Мінні була зодягнена краще, ніж звичайно, обличчя її теж ще більше осунулось, і багато хто з публіки одверто з неї сміявся. Як я вже казав, Кора створила в своїй уяві інший образ матері — жінки, сповненої почуття власної гідності, а тому це було їй особливо неприємно. Ми повернулися й пішли звідти. Всю дорогу додому Кора мовчала.
Колись, багато років тому, Мінні, мабуть, була гарненька. Адже від неї моя Кора успадкувала свої великі очі й рівний ніс. Разів два-три на рік Мінні відвідувала нас. Коли б вона повідомляла про свої візити заздалегідь, то, без сумніву, ми кудись тікали б. Та, щоб дозолити дочці, Мінні завжди з'являється несподівано. Наступного дня після театру я пробував читати в садку Генрі Джеймса. Біля п'ятої години вечора мені почулося, ніби біля нашого будинку зупинилась машина. Потім пішов дощ, і я зайшов. У вітальні спиною до вікна стояла Мінні. Було вже темно, але світла не вмикали.
— Боже, це ви, Мінні! — вигукнув я.— Як добре, що ви приїхали! Дозвольте вам налити...
Кажучи це, я увімкнув світло й побачив біля вікна Кору.
Вона блимнула на мене із злістю.
— Ох, пробач, люба!— вигукнув я.— Я просто не впізнав тебе в темряві.
Кора обернулась і мовчки вийшла з кімнати. Я чув стукіт її підборів по сходах, а потім грюкнули двері до спальні.
Вранці, коли я знову побачив Кору,— а до ранку я її так і не бачив, — то зрозумів з її страдницького вигляду, що вона вважає, ніби я навмисне, аби їй допекти, прийняв її за Мінні.
Моя помилка, мабуть, вразила її так само, як і мене заява Пенамбри, що я постарів. З тих пір мова її почала звучати на октаву вище, і вона стала розмовляти зі мною, коли взагалі розмовляла, втомленим, мелодійним голосом, а погляд її зробився сумний та докірливий. Може, я б цього і не помітив, якби ходив на роботу і приходив втомлений додому. Але тепер, коли так раптово й брутально порвався мій зв'язок з «Дінафлексом», рівновага життя була порушена. Я й далі продовжував читати серйозні книги, але більше часу витрачав на спостереження за Корою та її сумом. Мене дивував безлад, що панував дома. Через день до нас приходила на кілька годин прибиральниця. Мене гнівало те, що вона підмітає бруд під килим, а потім дрімає на кухні. Я не казав їй ні слова, але відносини в нас зіпсувалися. Те ж саме і з садівником. Коли я сідав з книгою в руках десь на газоні, він стриг траву просто під моїм стільцем і потім тинявся по газону цілий день. Що стосується Кори, то я зрозумів, яке беззмістовне її життя, як вона позбавлена спілкування з людьми. Її тепер ніхто не запрошував на ленч, вона ні з ким не грала в карти. Цілий день тільки поправляє квіти у вазах, сидить у перукарні, базікає з прислугою або відпочиває. Від найменшої дрібниці я шаленів, і чим більше розумів, що нема жодної причини, тим дужче кипів. У мене вибухала лють, щойно я чув легку Корину ходу. А особливо гнівило мене, як вона говорила: «Треба спробувати розставити квіти в вазах». Або: «Спробую купити собі капелюшок», «Спробую зайти в перукарню», «Спробую купити собі нову сумочку». А після ленчу обов'язково: «А тепер спробую полежати на сонці». Навіщо пробувати? Сонце
