Буллет-парк - Джон Чівер

і це, мабуть, псувало мені настрій. Коли я спробував повчити старшого сина ловити рибу під час прибою і в нього весь час заплутувалась вудка, а в катушку набралося повно піску, ми з ним посварилися. Поснідавши, поїхали до причалу човнів, де мав бути й парусник, якого ми найняли разом з будинком. Але коли я спитав про човен господаря причалу, той засміявся. Човна не спускали на воду ось уже п'ять років, і він геть розсохся. Це було для мене чималим розчаруванням, але я все ж не гнівався і не подумав про містера Грінвуда, що він нечесна людина, хоч справді він був таким. Я вже співчував йому, бо вважав, що якісь важкі обставини змусили його вчинити так. Того вечора я взявся читати одну з його книг і помітив, що подушки на дивані чомусь тверді. Просунувши руку, витягнув з-під них три журнали, у яких ішлося про повітряні ванни. Вони були ілюстровані багатьма фотографіями чоловіків і жінок, на яких не було нічого, крім взуття. Я вкинув їх усі в камін і хотів підпалити, але папір був цупкий і погано горів. «А чому це мене так дратує? — думав я.— Чого мені так багато думається про цього самотнього п'яницю?» В коридорі на другому поверсі тхнуло так, наче там жила кішка, яку не привчили до місця, або ж була зіпсута каналізація. Мені цей запах чомусь здавався концентратом найбільшої сварки. Тієї ночі я спав погано.

У понеділок задощило. Діти цілий ранок пекли щось із тіста. Я гуляв понад морем. Після обіду ми оглянули місцевий музей, в якому було опудало павича, німецька каска, снаряди, колекція метеликів і кілька старовинних фотографій. Об дах музею весь час тарабанив дощ. Вночі мені приснився дивовижний сон. Мені приснилось, наче я пливу пароплавом «Христофор Колумб» у Неаполь вкупі з якимось дідусем. Він ще не заходив до каюти, де ми обидва мали спочивати, але його речі вже лежать купою на нижній полиці: засмальцьований капелюх, стара обтріпана парасоля, книжка в м'якій обкладинці, пляшечка з проносними пілюлями. Мені схотілося випити. Я не п'яниця, але уві сні відчуваю фізичні й моральні муки алкоголіка. Я пішов у бар. Він був зачинений. Але бармен ще не пішов, він щось підраховував, а пляшки на полицях були завішані марлею. Я попросив його відчинити бар, та він сказав, що цілих десять годин прибирав каюти і хоче спати. Я запитав, чи не міг би він продати мені одну пляшку, але італієць-бармен відмовив. Тоді я схитрував і сказав, що ця пляшка потрібна не мені, а моїй малій донечці. Його відношення до мене відразу ж змінилося.

— Якщо це для вашої донечки, то я радий буду вам допомогти, але ж треба знайти гарненьку пляшку.

Він довгенько шукав і нарешті виніс мені лікер у пляшечці в формі лебедя. Я сказав, що моя дочка любить не лікер, а джин, і він виніс його мені, зате здер цілих десять тисяч лір. Коли я прокинувся, то мені Здалося, що мені наснився один із снів містера Грінвуда.

В середу до нас прийшов перший гість. Це була місіс Уайтсайд, та сама жінка з Півдня, в якої ми взяли ключ від будинку. Вона подзвонила нам о п'ятій вечора і принесла корзину полуниць. З нею прийшла її донька Мері-Лі, дівчинка років дванадцяти. Місіс Уайтсайд мала надзвичайно коректний вигляд, зате Мері-Лі занадто вже захоплювалась косметикою: її брови були вищипані, вії нафарбовані, все лице в фарбі. Мабуть, їй просто нічого було робити. Мені хотілося розпитати місіс Уайтсайд про подружжя Грінвуд, і я радо запросив її до себе.

— Як вам подобаються ці чудові сходи? — спитала вона, заходячи в коридор.— Вони збудували їх, щоб відсвяткувати весілля своєї дочки. Їхній Долорес було тоді лише чотири роки, але вони мріяли, як вона, стоячи на сходах у білій сукні, буде кидати квіти гостям, що збиратимуться на весілля.

Я запросив місіс Уайтсайд до вітальні й почастував чаркою хересу.

— Ми дуже раді, що ви приїхали сюди, містере Огден,— сказала вона,— Це ж чудово, що по пляжу знову бігають діти. Але я хочу вам зізнатися, що нам дуже не вистачає Грінвудів. Це приємні люди, і вони ніколи не здавали в оренду свій будинок. Вперше проводять літо не тут. Як він любив Бродмер! Це була його радість і гордість. Я не можу собі уявити, як він може жити без нього!

«Якщо Грінвуди були такі приємні,— подумав я,— то хто ж отой таємничий п'яничка?»

— А чим займається містер Грінвуд? — спитав я і, щоб пом'якшити занадто прямолінійне питання, підійшов до столу й налив їй ще одну чарку.

— Синтетичними тканинами, — сказала вона. — Хоч мені здається, що зараз він підшукує собі щось цікавіше.

Це був, здається, натяк, отже, ми підходили вже до суті справи.

— Ви маєте на увазі, що він підшукує собі іншу роботу? — поспитав я.

— Цього я не знаю, — відповіла вона.

Місіс Уайтсайд була з тих немолодих уже жінок, які здаються спокійними, як вода під мостом, а насправді з ними краще не мати справи; швидше всього вона була одною з найзубастіших кумась у місті, і її жала дуже відчутні. Хочу сказати, що в її мелодійному голосі мені вчувалися злостиві нотки. Всього вона випила п'ять склянок хересу.

Вона зібралася вже йти. Зітхнула, а вставши, промовила:

— Ну, я дуже рада, що познайомилась із вами. Як приємно, коли діти бігають по пляжу. А Грінвуди, хоч були й чудові люди, але мали свої вади. Мені дуже їх не вистачає, та я б не сказала, що не вистачає і їхніх сварок. А вони сварилися минулого літа кожнісінького дня. О, чого тільки від них не можна було почути! Оті їхні слова вам видалися б навіть непристойними.

Вона показала поглядом на Мері-Лі, аби ми зрозуміли, що вона не може більше сказати.

— Я люблю попрацювати в садку після того, як спаде спека, — продовжувала вона.— Але щойно вони починали сваритися, я не виходила з будинку, а то навіть змушена була зачиняти вікна й двері. Мені, мабуть, не треба було б вам про це розказувати, але ж правди не сховаєш!

Вона встала й попрямувала до виходу.

— Як я вже казала, вони будували ці сходи на весілля своєї дочки, але бідолашна Долорес розписалася з механіком гаража в мерії на восьмому місяці вагітності.