Буллет-парк - Джон Чівер
Вранці синьйор ішов на службу, а синьйора, котра в Римі жила, мов княгиня, була тут чимось на зразок секретарки, і Клементина подумала, а чи не бідні вони, що їй доводиться так працювати. Вона весь день розмовляла по телефону, щось підраховувала та писала листи. Вічно кудись поспішала, а ввечері валилася з ніг, як звичайнісінька секретарка. Обоє вони — синьйор і синьйора — до того стомлювались, що в домі не було того тихого раю, як у Римі. Якось Клементина попрохала синьйору розповісти, чия вона секретарка, і та відповіла, що зовсім не секретарка, а цілими днями збирає гроші на бідних, хворих і причинних. Все це здалося Клементині дуже дивним. Клімат і той тут надто вологий та шкідливий, зате дерева були напрочуд яскраві — золоті, жовті й червоні, а осипалися наче розмальовані стелі палаців Рима та Венеції.
Молоко привозив їм paisano[15] родом з Південної Італії. Звали його Джо, і од своїх шістдесяти та постійного тягання пляшок він весь згорбився та зсутулився. Проте Клементина залюбки ходила з ним до кіно, і той нашіптував по-італійськи, що відбувається на екрані, обіймав та пропонував женитися. Клементина, звичайно, тільки сміялась.
А як дивно відзначають вони свята! Є такий день, коли їдять лише індика й не згадують жодних святих[16]. Ну, а різдво? Такої неповаги до Пречистої Діви та її немовляти вона й уявити собі не могла! Перш за все купували ялинку, ставили десь у кутку й прикрашали брязкальцями, ніби вона свята. Mamma mia[17]! Звичайнісіньке дерево! Вона пішла сповідатися, а пастор виявився надто суворим і дав їй прочухана за те, що не відвідує церкви щонеділі. Під час обідні ходили з тацею на милостину аж тричі. От повернусь до Рима, подумала вона, й обов'язково напишу про все до газети, адже тут жодної тобі святої кісточки, яку б можна поцілувати, й моляться святому дереву, не згадуючи про муки Пречистої, та тричі деруть шкуру за одну відправу. Потім ішов сніг, але не так, як отоді, в Наскості, вовків не було, синьйор із синьйорою каталися на лижвах, діти бавилися в сніжки, а вдома тепло і затишно.
Вона щонеділі ходила з молочарем до кіно, він продовжував обіймати її та все женихався. Одного разу повів до чистенького, щойно пофарбованого будиночка, одчинив двері ключем і показав гарненьку квартиру з п'яти кімнат, стіни заклеєно шпалерами, підлога аж блищить, у ванні — все найновіше. Джо заявив, що коли вона згодна вийти за нього, то все це — її. Він купить машину, що миє посуд, машину для збивання яєчок й електросковороду, як у синьйори. Коли ж вона запитала, де візьме грошей, Джо похвалився, що наскладав цілих сімнадцять тисяч, і вийняв з кишені чекову книжку, там так і стояло: сімнадцять тисяч двісті тридцять два долари сімнадцять центів. І все ж вона сказала: «Ні». А вночі, лежачи в ліжкові, гірко засумувала,— не так за ним, як за машинами.
Краще було не їхати в цей Новий Світі Бо як же тепер вернутися до старого? Ось вона приїде додому в Наскосту й почне розказувати, що її сватали — не красень, звичайно, а чесний і роботящий чоловік — пропонував цілих сімнадцять тисяч і мешкання з п'яти кімнат... Хіба ж повірять? Або ще подумають, що вона з глузду зсунулась... І справді, як можна після всього спати на соломі в холодній хижі?.. Вертатись доведеться — у квітні кінчається чинність візи. Хоча синьйор говорив, що можна продовжити, коли вона хоче, і Клементина попрохала це зробити. Одного вечора синьйор із синьйорою сиділи в кухні і тихо розмовляли між собою. Вона здогадалась, що про неї. Коли синьйора пішла, а він зостався на кухні, Клементина зайшла побажати йому доброї ночі.
— Мені дуже шкода, — почав він,— але мені не вдалося продовжити візи...
— Ну, що ж... то я поїду, коли нікому тут не потрібна.
— Та ні ж бо, Клементино. Такий порядок. Чинність візи закінчується дванадцятого. Я загодя куплю вам квиток.
— Дякую,— мовила вона.— На добраніч.
Отож таки доведеться вертатися додому. Вона сяде на пароплав, зійде в Неаполі, купить квиток на поїзд від Мерджелліни, в Римі пересяде на автобус... Од гадки, як вона поцілує маму та подарує їй фото Дана Ендрюса у срібній рамці, зумисне куплене в універсальній крамниці, очі Клементини наповнились слізьми. Потім вона сидітиме на п'яцца, і довкола зберуться люди, як ото коли хтось потрапить під машину, і всі говоритимуть рідною мовою та питимуть вино, і вона розкаже їм про Новий Світ, де сковорідки смажать самі і де навіть пудра для вбиральні пахне трояндою. Клементині так ясно все це привиділось, ніби вона бачила на власні очі. Навіть раптом похопилась: адже їй здалося, що на багатьох обличчях майнула зневіра. І справді, хто їй повірить? Хто слухатиме ці теревені? От якби побачила чорта, як кузина Марія! А вона їм плеще про якийсь там рай... Отож випала з свого світу й не знайшла собі іншого і тепер зосталася ні в сих ні в тих.
Вона розв'язала стосик листів од дядечка Себастьяно. Всі вони здавались їй гірко сумними. Осінь захопила цього року зненацька, писав дядечко, і в багатьох померз виноград та маслини, а тут ще клята bomba atomica[18]. Через неї не було туристів. Клементина уявила собі початок зими в Наскості: паморозь вкрила виноград і польові квіти, селяни сумно повертають додому на віслюках з корінням та галуззям, бо в тих місцях важко з паливом, за в'язкою оливкових прутиків доводилось їздити десять кілометрів. Вона пригадала пронизливий холод, і осликів на фоні жовтавого неба, і гуркіт камінців, що зривалися з кручі. У грудні Себастьяно писав, що знову з'явилися вовки. Погані часи прийшли в Наскосту, вовки роздерли шість овечок із отари padrone[19], не було навіть яєчок, і сніг закидав п'яцца
