Буллет-парк - Джон Чівер
В липні вона поїхала з родиною в гори, в серпні — до Венеції, а коли повернулися, американці сповістили, що їдуть на батьківщину, та почали збиратися в дорогу. На той час у Клементини було вже п'ять пар взуття, вісім платтів і гроші в банку, хоч думка, що доведеться шукати собі місця в римської синьйорити, яка плюватиме їй межи очі, коли заманеться, так пригнічувала її, що, прасуючи сукню синьйори, вона розплакалась. І призналася господині, як важко служити у римлянок, а та одповіла: «Коли хочете, їдьте з нами». Вони можуть дістати їй на півроку тимчасову візу, і це буде розвага для неї, а для них поміч; Клементина поїхала до Наскости, і мати плакала та вмовляла не їхати так далеко, і все село теж її відмовляло, хоч, мабуть, од заздрощів, адже більшості з них досі не щастило заїхати навіть у Кончільяно. І Клементині рідний світ, в якому вона жила, де вперше пізнала щастя, здався чомусь старим і немічним, і її потягло в Новий Світ — хай він і заселений дикунами.
Настав час їхати, вони сіли в машину й вирушили до Неаполя, зупиняючись лише, коли синьйора правила кави з коньяком. Їхали з усіма вигодами, мовби ті мільйонери, а в Неаполі зупинилися в готелі di-lusso[13], де Клементині надали окрему кімнату. Та коли вранці сіли на пароплав, вона раптом відчула страшенну тугу — хіба ж можна жити ще де-небудь, крім батьківщини? Вона заспокоїла себе, що це лише коротка мандрівка і за півроку знову буде дома, бо ж господь бог, напевно, зумисне зробив світ таким великим і розмаїтим, аби люди милувалися ним! Тримаючи в руці паспорт із штемпелем, вона схвильовано зійшла на палубу. То був американський пароплав, і вона відчула холод, ніби взимку, в обід подали морозиво, і всі інші страви теж були холодні, а ті, що теплі, все одно несмачні, і Клементина знову подумала, що люди ці, попри всю їхню щедрість та добро, зовсім неотесані, мужчини їхні застібають жінкам корсети, і, маючи таку силу грошей, вони чомусь їдять сирове м'ясо та п'ють каву, що відгонить ліками. Некрасиві й незграбні істоти з блідими очима! Та найбільшу відразу в неї викликали старі жінки. В Італії всі вони ходили б у чорному й ступали б повільно, з гідністю, відповідно з віком. А тут — найбільше галасували, зодягались у яскраві сукні та начіплювали на себе стільки брязкалець (звичайно, фальшивих), як на мадонні в Наскості. До того ж розмальовували пики й фарбували волосся. Начебто можна когось обдурити! Все одно з-під фарби випинались худі й зморщені щоки, а шиї звисали, мов у черепах, і хай вони пахнуть свіжістю луків, насправді давно вже зів'яли та всохли, як та солома або квіти на могилі. Справжнісінькі дикуни, де старі не знають ні мудрості, ні почуття міри, не користуються повагою дітей і онуків, та не шанують своїх предків!
Хоч країна, де вони живуть, мусить бути гарною, адже вона бачила вежі Нью-Йорка в газетах і журналах, срібні й золоті стріли на фоні блакитного неба, до того ж міста ніколи не торкалась війна. Одначе, коли заходили в протоку, лив дощ, вона шукала очима ті вежі і не знайшла, а коли поспитала, де вони, їй пояснили, що за пеленою дощу. Клементина гірко засмутилася, бо все, що дощ не ховав у цьому Новому Світі, здавалося їй бридким, і, виходить, усе, що писали про його переваги,— просто брехня. Місто скидалося на Неаполь часів війни. Навіщо ж було їхати сюди? Доглядач таможні виявився грубіяном. Взявши таксі, поїхали на станцію, а звідти поїздом до Вашінгтона, столиці Нового Світу. Там знову сіли в таксі, і вона бачила, що всі будинки схожі на римські. Вони з'являлися у надвечір'ї мов привиди. Здавалось, Форум постає з попелу. Потім опинилися в селі. Тут усі жили в новеньких будиночках з шикарними ваннами. Вранці синьйора показала Клементині безліч всіляких машин та як з ними поводитись.
Спершу Клементина зневажала пральну машину — багато жере мила й води, а пере не так чисто, як руками; вона засумувала по Наскості, де так весело було прати під фонтаном, щебечучи з дівчатами. А білизна виходила як нова. Та з часом вона звикла,— дивись, машина, і все пам'ятає, не лінується, сама бере воду, сама викручує й сама виливає! А машина, що миє посуд! Хоч у святковій сукні до неї підходь — навіть рукавичок не заплямуєш! Коли синьйора йшла з дому, а хлопчики були в школі, вона хутенько вмикала пральну машину й наповнювала її, потім закладала посуд у іншу й запускала, відтак клала на електричну сковорідку saltimlocca alla romana[14] та всідалася перед телевізором, наслухуючи, як машини слухняно виконують роботу,