Правда - Террі Пратчетт
— Наприклад, всі ті, мля, мочилова, — кивнув пан Тюльпан.
— …але оскільки ми злочинці, це можна розглядати як типову поведінку. Тим часом ви, — продовжував Шпилька, — ви є поважним громадянином. Не дуже гарно виглядає, коли поважні громадяни задіяні в таких речах. Піде поголос.
— Заради уникнення… непорозумінь, — сказав пан Підступп, — я готовий видати певну…
— Камінцями, — сказав пан Шпилька.
— Ми любимо камінці, — сказав пан Тюльпан.
— Ви зробили копії… з цього? — спитав Підступп.
— Я нічого не казатиму, — заявив пан Шпилька, не маючи жодного уявлення, як їх можна зробити. Втім, він схильний був думати, що пан Підступп знаходиться не в тому становищі, щоб ризикувати.
Скидалось на те, що пан Підступп теж був схильний так думати.
— Хотів би я знати, чи можна вам вірити, — сказав пан Підступп ніби сам до себе.
— Ституація виглядає так, — вимовив пан Шпилька так спокійно, як тільки міг. Його голова боліла все сильніше. — Якщо піде поголос, що ми кидонули клієнта, буде негарно. Скажуть, що на цих типків не можна покластися. Але якщо ті, з ким ми ведемо справи, почують, що ми скрутили в’язи клієнтові за нечесну гру, вони скажуть собі: це — ділові люди! Вони роблять діло. Вони — ділки…
Він затнувся і зиркнув на тіні в кутку кімнати.
— Отже? — спитав пан Підступп.
— Отже… отже… Та ну його в пекло, — сказав пан Шпилька, закліпавши й струснувши головою. — Женіть камінці, Підступпе, або про це попросить пан Тюльпан, ясно? Ми забираємося звідси, подалі від ваших клятих гномів, вампірів, тролів і ходячих дохляків. Це місто мене чавить! Тому женіть діаманти! Зараз!
— Гараз, — сказав пан Підступп. — А запис?
— Поїде з нами. Якщо ми опинимося в руках поліції — то з записом. Якщо ми загадково помремо, то… дехто про все дізнається. А коли ми будемо в безпеці… Та не вам сперечатись, Підступпе! — пан Шпилька здригнувся. — У мене сьогодні не кращий день!
Пан Підступп відкрив шухляду і кинув на затягнуту шкірою поверхню три маленькі оксамитові мішечки. Пан Шпилька витер лоба носовичком.
— Гляньте на них, пане Тюльпане.
Запала мовчанка. Обоє, Шпилька і Підступп, спостерігали, як пан Тюльпан висипає дорогоцінне каміння в одну величезну долоню. Він вивчив кілька камінців через збільшувальне скло. Він обнюхав їх. Один чи два він навіть обережно лизнув.
Нарешті він відібрав з купки чотири камінці й підштовхнув їх до адвоката.
— Вважаєте мене, мля, ідіотом? — спитав він.
— Навіть не думайте сперечатись, — сказав пан Шпилька.
— Можливо, ювеліри помилилися, — сказав пан Підступп.
— Справді? — спитав пан Шпилька. Його рука знову пірнула під піджак, але тепер вона повернулася зі зброєю.
Пан Підступ поглянув у цівку самостріла. Технічно та юридично це був арбалет, у якому тятиву натягувала сила м’язів. Але вмілі майстри зменшили його й перетворили на прилад, що був більш-менш подібний на трубку з руків’ям та спусковим гачком. Подейкували, що всякому, кого з таким спіймають Найманці, доведеться на власному досвіді дізнатись, чи можна повністю сховати самостріл в людському тілі. Якщо ж самостріл у будь-якому місті використовувався проти поліції, поліцейські докладали всіх зусиль, щоб нога стрільця ніколи більше не торкалася землі; натомість його ноги ще довго погойдував ласкавий вітерець.
Втім, тривожна кнопка в столі у Підступпа, схоже, таки була. Двері розчахнулися, і в кімнату увірвалися двоє чоловіків — один з двома довгими кинджалами, другий з арбалетом.
Те, що з ними зробив пан Тюльпан, виглядало жахливо.
У певному сенсі це було питанням практики. Коли озброєна людина вривається в кімнату, знаючи, що щось негаразд, їй потрібна частка секунди, щоб оцінити ситуацію, прийняти рішення, підрахувати шанси, подумати. Натомість Пан Тюльпан не потребував частки секунди. Він не думав. Його руки рухались самотужки.
Навіть уважний пан Підступп мусив потім ще раз прокрутити все в голові. І навіть у цій рухомій картині жахів він ледь міг помітити, як пан Тюльпан схопив і крутнув найближче крісло. Коли буревій вгамувався, обоє чолвіків лежали нерухомо. Рука одного з них була неприродно зігнута, а в стелі вібрував ніж.
Пан Шпилька не обернувся. Він продовжував тримати зомбі на прицілі. Зате він видобув з кишені невеличку запальничку у формі дракона, і тут пан Підступп… пан Підступп, котрий рипів на ходу і чхав пилом… пан Підступп побачив шматочок тканини, обмотаний довкола майже не видного в цівці хижого жала стріли.
Не відводячи погляду від пана Підступпа, пан Шпилька підніс до цівки вогонь. Тканина затліла. Пан Підступп відчув себе ще сухішим, ніж завжди.
— Те, що я збираюся зробити, погано, — ніби загіпнотизований, промовив пан Шпилька, — але я зробив стільки поганих речей, що це навряд чи рахуватиметься. Бо… убивство — погана річ, але чергове вбивство вже ніби не таке погане. Тобто, коли ти вбив двадцять разів, кожне нове вбивство, в цілому, не рахується. Але… Сьогодні такий гарний день, пташки співають, бігають всякі… кошенята і все таке, а сонечко проганяє сніг, несучи обіцянку весни, і квітів, і молодої трави, і нових кошенят, і спекотних літніх днів, і ніжних поцілунків дощу, що омиває листячко дерев, і ти цього ніколи не побачиш, якщо зараз же не даси сюди все, що в тебе в шухляді, бо згориш, як свічка, ти, брехливе сушене лайно!
Пан Підступп понипав у шухляді й за мить кинув на стіл ще одного оксамитового мішечка. Нервово позирнувши на свого партнера, котрий раніше ніколи навіть не вимовляв слова «кошеня» інакше, як в одному реченні зі словами «відро води», пан Тюльпан узяв його й перевірив вміст.
— Рубіни, — сказав він. — Якісні, мля.
— Тепер забирайтесь, — просичав пан Підступп. — І ніколи не повертайтеся. Я про вас не чув і вас не бачив.
Він не відводив погляду від тріпотливого вогника.
За останні кілька століть пан Підступп бачив чимало зла, проте наразі ніщо не здавалося йому настільки зловісним, як пан Шпилька. Або настільки неадекватним. Супротивника хитало, а його погляд раз у раз метався по темних закутках кабінету.
Пан Тюльпан поторсав приятеля за плече.
— Ну що, мля, відіб’ємо йому головешку й підем? — запропонував він.
Шпилька зморгнув.
— Так, — сказав він, схоже, повертаючись до тями. — Так.
Він кинув погляд на зомбі.
— Гадаю, сьогодні я залишу тобі життя, — сказав він, задмухавши полум’я. — Завтра… Хтозна?
Сказано було непогано — але прозвучало
