Правда - Террі Пратчетт

Троль штурхнув пальцем коробчку з нафталіновими кульками, й вони розкотилися запиленим столом

— Схоже, та міля це страшне як любить, — сказав він.

— Ти не думаєш, що ця сукня… надто відверта? — спитала Сахариса, прикладаючи одяг до себе.

Скель набрав стурбованого вигляду. Його винаймали не за навички модельєра, і вже тим паче — не за знання тонкощів мовлення середнього класу.

— Ви завжди були відверта людина, — нарешті зважився він.

— Я питаю, чи не здаватимусь я легковажною жінкою!

— А, он воно шо, — сказав Скель, підходячи. — Нє, звісно, нє.

— Справді?

— Авжеж. Ви важите не так і мало.

Сахариса здалася.

— Гадаю, пані Гевальт зможе трохи його розшити, — машинально сказала вона.

Їй неабияк хотілось побути тут ще — деякі вішалки просто прогинались — але вона почувалася майже злодійкою. До того ж, у глибині душі вона відчувала, що жінка з сотнями суконь значно більше розгнівається через нестачу однієї з них, аніж жінка з десятком-другим платтячок. В будь-якому разі, темрява починала діяти їй на нерви. Здавалася, там повно незнайомих привидів.

— Ходім назад.

Коли вони вже наполовину перетнули вітальню, хтось заспівав.

Слів було не розібрати, а на мелодію явно впливав алкоголь, але це все-таки було співом, і чувся він з-під їхніх ніг.

Коли Сахариса поглянула на Скеля, той знизав плечима.

— Може, це тота міля? Перебрала своїх кульок?

— Тут таки має бути охорона, авжеж? Може, нам краще сказати, що ми, ну, тут були? — запанікувала Сахариса. — Не дуже-то шляхетно виглядатиме, як що ми заберемо сукню і втечем…

Вона підійшла до затиснутих в закутку під сходами зелених дверей і штовхнула ручку. На мить спів почувся гучніше, але урвався, коли вона сказала:

— Даруйте?

Ще за кілька секунд вона почула:

— Привіт! Як справи? У мене все чудово!

— Я просто… Вільям сказав, що можна? — Вона вимовила ці слова тим запитальним тоном, яким хтось міг би перепросити грабіжника за те, що перериває його роботу.

— Чихайло? Опа! — сказав голос із темряви внизу.

— Е-е-е… З вами справді все добре?

— Не дістаю… ха-ха-ха… Це все л-ланцюги…

— Вам… погано?

— Ні, все чудово, зовсім не погано, тіки троха переб-р-р… гик…

— Трохи пере що? — спитала Сахариса; виховання ніяк не давало їй дійти цілком очевидного здогаду.

— Як йо’… те, чим закр-ривають бочки з вип-пивк… ою…

— Ви — п’яний?!

— Точно! Воно! П’яний, як… гик… чіп!

Почувся брязкіт скла.

Слабке світло ліхтаря відкрило її поглядові щось подібне до винного льоху. Але на лавці під однією зі стін сидів, напівпритомно похилившись уперед, чоловік, а від кісточки його ноги до кільця в підлозі тягнувся ланцюг.

— Ви… на прив’язі? — спитала Сахариса.

— Ха-ха-ха…

— Давно ви тут?

Вона почала спускатись.

— Рік…

— Рік?

— Ур-рожаю, — чоловік підняв пляшку й втупився в неї. — Рік… Виправного Верблюда… З б-біса хороший був урожай… А ця… Рік П-перекладеного П-пацюка… Теж хороший… Хороший урожай… Майже весь… Гик… Хоча я б не в-відмовився від тістечка.

Підходи Сахариси до вінтажних напоїв обмежувались знанням про те, що Шато Масон — це дуже популярне вино. Але людей не садовлять на ланцюг для того, щоб вони пили вино — навіть знамените ефебійське, що приклеює склянку до столу.

Вона підійшла трошки ближче, і світло впало на обличчя в’язня. Це обличчя було розвезене в гримасу дуже п’яної людини, та все ж не впізнати його було важко. Вона бачила його щодня — на монетах.

— Е-е-е… Скель, — погукала вона. — Ти можеш спуститись на хвилинку?

Двері розчахнулися, і троль сторчголов улетів усередину. На жаль, саме влетів.

На верху сходів з’явився, розминаючи кисть, пан Тюльпан.

— Чихайло! — вигукнув Чарлі, підіймаючи пляшку. — Вся банда в зборі!

Скель, похитуючись, підвівся. Пан Тюльпан відірвав дверну поперечину й почав неквапом спускатись. Троль здійняв руки в класичній боксерській позі, але пан Тюльпан не переймався такими тонкощами. Він щосили вдарив опонента твердим дубовим брусом. Троль повалився, мов дерево.

Тільки після цього велетень з очима, що обертались на його обличчі, спробував сфокусуватись на Сахарисі.

— А це ще, мля, хто?

— Як ви смієте лаятись! — вибухнула вона. — Лаятись у присутності жінки!

Здавалося, це його знітило.

— Я, мля, не лаюсь!

— Та я ж вас уже бачила. Ви… Я так і знала, що ви — несправжня черниця! — тріумфально вигукнула Сахариса.

Раптом почулося клацання зведеного самостріла. Деякі тихі звуки несуть у собі неймовірну зупиняючу силу.

— Іноді знання примножує неприємності, — сказав сухорлявий чоловік, що дивився на неї згори сходів через приціл самостріла. — Що ви тут робите, дівчино?

— А ви — брат Шпилько! Це ви не маєте права тут бути! А в мене є ключ!

Певні частини Сахарисиного «Я» — ті, що мали уявлення про такі речі, як страх смерті — щосили намагались привернути її увагу. Але оскільки це були частини саме Сахарисиного «Я», вони намагались робити це дуже делікатно — а відтак, вона їх ігнорувала.

— Ключ? — перепитав брат Шпилько, спускаючись сходами. Самостріл продовжував дивитись на неї. Навіть у своєму нинішньому стані пан Шпилька знав, як тримати людину на прицілі. — І хто ж дав вам ключа?

— Не підходьте до мене! Не смійте підходити! Якщо підійдете, я… Я про це напишу!

— Справді? Що ж, якщо я у чомусь і впевнений, так це в тому, що слова не кусаються, — сказав пан Шпилька. — Я чув чимало…

Його раптом пересмикнуло. На мить здалося, що йому ось-ось підломляться коліна. Однак він опанував себе і знову зосередився на ній.

— Підеш із нами, — сказав він. — І не кажи, що кричатимеш, бо ми тут самі. Крім того, я… чув… чимало… криків…

І знову здалося, що він впаде — але він знову прийшов до тями. Сахариса нажахано дивилася на арбалет, що тремтів в його руці. Вона нарешті почула ті частини її «Я», що рекомендували вдатись до мовчання, яке, можливо, було останнім порятунком.

— А ці двоє? — спитав пан Тюльпан. — Приб’ємо їх зараз?

— Зчепіть їх ланцюгом і залиште.

— Але ж ми завжди…

— Залиш їх!

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — спитав пан Тюльпан.

— Ні! Просто залишмо їх, гаразд? У нас немає часу!

— У нас повно…

— У мене — ні! — пан Шпилька насунувся на Сахарису. — Хто дав тобі ключа?

— Я не збираюсь…

— Ти хочеш, щоб пан Тюльпан попрощався з нашими непритомними друзями?

Змучений мозок пана Шпильки, непевно намагаючись уявити, як усе має відбуватись у справедливому світі, вважав таке формулювання припустимим. Врешті-решт, їхні тіні переслідуватимуть Тюльпана, не його…

— Цей будинок належить вельможному де Ворду, а ключа мені дав його син! — гордовито сказала