Правда - Террі Пратчетт

— А. Значить, про релігію?

— Так!

— Мене це, мля, ніколи не хвилювало.

— Ніколи?

— Ні секунди. Я ж маю свою картоплину.

За мить пан Тюльпан з’ясував, що пройшов кілька кроків сам, бо пан Шпилька закляк на місці.

— Картоплину?

— Ага. На шнурку на шиї, — пан Тюльпан постукав пальцем по своїх широченних грудях.

— Це — релігія?

— Ну, да. Якщо ти, вмираючи, маєш свою картоплину, то все буде гаразд.

— І яка це релігія?

— Без поняття. Ніде не бачив такої, тільки вдома в селі. Я був ще малий. Так же завжди буває. Малому кажуть: ось це, щоб ти знав — бог. Але потім малий виростає й дізнається, що богів, мля, мільйони. Так само і з релігією.

— І якщо ти, помираючи, маєш картоплину, все буде гаразд?

— Ага. Ти маєш право повернутися і жити знову.

— Навіть… — пан Шпилька сковтнув, оскільки тепер він заходив на територію, якої раніше на його внутрішній мапі на існувало взагалі. — Навіть якщо ти робив те, що інші могли вважати поганим?

— Типу різав людей чи штовхав їх з висоти?

— На кшталт того…

Пан Тюльпан засопів, від чого його ніс засвітився.

— Ну-у-у, це працює доти, доки ти, мля, щиро про все шкодуєш.

Панові Шпильці це видалось захопливим — і трохи підозрілим. Але він відчував, як щось… підбирається все ближче. Обличчя в темряві й голоси на межі розрізнення. Він вже боявся обертатись, щоб бува не побачити за спиною чогось жахливого.

За якийсь долар можна було б купити хоч мішок картоплі…

— Це діє? — спитав він.

— Звісно. У мене вдома, мля, всі це робили сотні років. Якби це не діяло, цього б ніхто не робив, еге ж?

— Вдома — це де?

Пан Тюльпан спробував замислитись над відповіддю, але його пам'ять була надто щільно вкрита шрамами.

— Там був… ліс, — промимрив він. — І… яскраві свічі. І… секрети, — додав він, без виразу дивлячись у далечінь.

— І картопля?

Пан Тюльпан повернувся до реальності.

— І вона теж, — сказав він. — До біса картоплі, мля. Якщо маєш свою картоплину, все буде гаразд.

— Але…я думав, що треба молитись у пустелі, і кожен день ходити в храм, і співати гімни, і роздавати добро неімущим?

— Ну, це все теж можна, еге ж, — сказав пан Тюльпан. — Поки маєш свою, мля, картоплину.

— А назад повертаєшся живим? — усе ще намагаючись знайти приховану підніжку, спитав пан Шпилька.

— Звісно. Який сенс повертатися мертвим? Ніхто не помітить різниці.

Пан Шпилька відкрив рота для відповіді, й раптом пан Тюльпан побачив, що його обличчя перемінилось.

— Хтось схопив мене за плечі! — вичавив він.

— Все в порядку, Шпилько?

— Ти нікого не бачиш?

— Ні.

Зчепивши кулаки, пан Шпилька розвернувся. На вулиці було повно людей, але на нього ніхто не звертав уваги.

Він спробував зібрати докупи шматочки пазла, на які швидко розпадався його мозок.

— Окей, окей, — сказав він. — Ось що ми зробимо… Повернемось до будинку, так… і заберемо решту діамантів, і приб’ємо Чарлі, і… і… знайдемо овочевий магазин. Ти казав про якісь особливі картоплини?

— Та ні.

— Добре… але спершу… — пан Шпилька затнувся, а миттю пізніше йому здалося, що за його спиною урвались безгучні кроки.

Він знав: клятий вампір таки з ним щось зробив. Темрява видавалась туннелем, і в цьому туннелі було щось…

Пан Шпилька вірив у страх і насильство, а в таких випадках, як зараз — у помсту. І хоча внутрішній голос усе вимогливіше молив про здоровий глузд, його заглушив значно потужніший контрудар божевілля.

— В усьому винен той клятий вампір, — вимовив пан Шпилька. — А вбити вампіра… гей, та це ж практично добра справа, так?

Він просяяв. Спасіння досягається через Добрі Справи!

— Всі знають, що вампіри володіють злими чарами. Тож я зроблю людству послугу, га?

— Ну. Але… кого це цікавить?

— Мене.

— Гаразд.

Коли пан Шпилька розмовляв таким тоном, не сперечався навіть пан Тюльпан. Пан Шпилька міг бути надзвичайно неприємним. До того ж, кодекс поведінки вимагав помсти за приниження. Це було загальновідомо.

От тільки навіть у просякнутий сіллю для ванни мозок Тюльпана почала поступово просочуватись тривога. Досі він поважав пана Шпильку саме за здатність не лякатися складнощів — зокрема, довгих речень.

— Що ми використаємо? — спитав він. — Кілок?

— Ні, — сказав пан Шпилька. — Я хочу цілковитої певності.

Рукою, що вже майже не тремтіла, він припалив сигарету і тримав сірника, доки той не згас.

— Ах. Ясно, — сказав пан Тюльпан.

— Більше діла, менше слів, — сказав пан Шпилька.

Скель насупив брови, споглядаючи печатки на дверях особняка де Вордів.

— Цо то є? — спитав він.

— Вони означають, що кожен, хто вломиться сюди, матиме справу з Гільдіями, — сказала Сахариса, видобуваючи ключа. — Це щось на кшталт закляття — тільки це працює.

— А оцеє — воно від Найманців? — спитав троль, вказуючи на досить умовно зображений щит із плащем, кинджалом та подвійним хрестом.

— Так. Це означає, що на кожного, хто зламає цю печатку, контракт укладається автоматично.

— Ни хтів би я, коб то так уклали й мене. Файно, шо маєте ключа…

Замок клацнув. Поштовх — і двері відчинилися.

Сахарисі доводилось бувати в кращих домах Анк-Морпорку. Це траплялось, коли їхні власники відкривали частину будинку для публічного доступу в рамках тієї чи іншої благодійної акції. Проте вона уявлення не мала, як може змінитися будинок, в якому більше ніхто не живе. Він видавався загрозливим і неймовірно великим. Двері виглядали заширокими, віконні рами — зависокими. Затхле непорушне повітря віддалось болем у її голові.

Скель за її спиною запалив пару ламп. Але величезне приміщення все одно залишалося в сутінках. На щастя, знайти сходи виявилось неважко.

Дотримуючись вказівок, відбарабанених Вільямом наостанок, вона дісталася анфілади залів, кожен з яких був більший за її дім. Коли вона нарешті дісталась гардеробу, той виявився таким же залом, але повним вішалок та «плечиків».

Частини предметів одягу поблискували в напівтемряві. Сукні поширювали сильний запах нафталіну.

— Цікаво, — сказав Скель з-за її спини.

— Це просто такі кульки, щоб міль не псувала одяг, — сказала Сахариса.

— Я про сліди, — сказав троль. — І внизу тож були такі.

Віна відірвала погляд від рядів суконь і опустила його вниз. Шар пилу на підлозі був явно кимось потривожений.

— Гм… Покоївка? — припустила вона. — Хтось же має за всім цим доглядати?

— І шо вона сі тут робила? Затоптувала пилюку до смерті?

— Ну, має ж хтось слідкувати за речами? — невпевнено сказала Сахариса.

Блакитна сукня навпроти вимагала: вдягни мене, я створена для тебе. Поглянь, як я