Правда - Террі Пратчетт

— Поза всяким сумнівом, — сказав Вільям. — І, певен, ти також знайдеш когось, хто зробить тобі красиву зачіску.

Сахариса примружила очі.

— Ти таки вмієш бути переконливим, — сказала вона. — Ну, а сам що збираєшся робити?

— Маю йти, — відповів Вільям. — Побалакати з одним собакою про одного чоловіка.

Сержант Ангва поглянула на Ваймза крізь пару, що підіймалася з чаші, яка стояла перед її обличчям.

— Даруйте, командоре, — сказала вона.

— Він у мене вік волі не побачить, — процідив Ваймз.

— Ви не можете його заарештувати, — сказав капітан Морква, обв’язуючи довкола голови Ангви свіжого рушника.

— Та невже? За напад на офіцера?

— Гм, цей момент виглядає трохи непевним, чи не так? — сказала Ангва.

— Ви — офіцер Варти, в якій би подобі ви не були!

— Так, але… нам трохи комфортніше працювати, доки чутка про перевертня у Варті залишається тільки чуткою, командоре, — сказав Морква. — Ви так не гадаєте? Пан де Ворд пише про все, що дізнається. Ми з Ангвою в цьому не такі мастаки, тож поки що про перевертня знають тільки ті, хто мусить знати…

— Я забороню йому про це писати!

— Як, командоре?

Ваймзова агресія трохи ослабла.

— Ви ж не хочете сказати, що я, командор Варти, не можу заборонити якомусь му… якомусь дурникові писати все, що йому заманеться?

— О, ні, командоре. Звичайно, можете. Але я не певен, що ви можете заборонити йому написати про те, що ви заборонили йому писати.

— Я в шоці. В шоці! Ви ж із Ангвою…

— Друзі, — сказала Ангва і глибоко вдихнула чергову порцію пари. — Але Морква має рацію, пане Ваймзе. Я б не хотіла порушувати цю справу. Я його недооцінила, і це моя провина. Вскочила просто в хмару… Але за пару годин буду в нормі.

— Бачив я, в якому стані ви повернулися, — сказав Ваймз.

— Я була заскочена зненацька, і мій ніс просто відмовив. Це було ніби повернути за ріг і з розгону влетіти в Старого Тхора Рона.

— О боги! Так кепсько?!

— Ну, може, не зовсім так. Давайте забудемо про це, командоре. Будь ласка.

— Він швидко вчиться, наш юний де Ворд, — сказав Ваймз, сідаючи за свій стіл. — Він має тільки перо та друкарський верстат, а всі вже танцюють під його музику. Що ж, нехай повчиться ще трохи. Йому не подобається наш нагляд? Гаразд, нагляду більше не буде. Хай жне те, що посіяв. Бачить небо, у нас і так по горло справ.

— Але об’єктивно він…

— Капітане, ви бачите ось цю табличку на моєму столі? А ви, сержанте? Тут написано «Командор Ваймз». І це значить, що перше й останнє слово — за мною. Ви щойно отримали наказ. Що ще в нас нового?

Морква кивнув.

— Нічого доброго, командоре. Собаку так ніхто й не знайшов. Гільдії перегризлися між собою. Пан Нікчемський приймає все нових і нових візитерів. А Верховний жрець Ридикуль доводить всім і кожному, що Правитель Ветерані з’їхав з глузду ще днем раніше, коли розповідав йому, що знає, як вивести летючих лобстерів.

— Летючих лобстерів, — рівно повторив Ваймз.

— Плюс щось про передачу кораблів семафорами.

— М-да. А що каже пан Нікчемський?

— Наскільки відомо, він каже, що з нетерпінням чекає на нову епоху нашої історії й готовий повернути Анк-Морпорк на стежку стабільності та процвітання.

— Це теж щось на кшталт летючих лобстерів?

— Це політика, командоре. Наскільки відомо, він прагне повернення до цінностей та традицій, що зробили місто великим.

— Та він хоча б уявляє собі ці цінності й традиції?! — вибухнув Ваймз.

— Гадаю, так, командоре, — сказав Морква з кам’яним виразом обличчя.

— О, боги. Краще б ішлося про лобстерів.

З темних небес знову сіялась мжичка. Міст Батона був відносно пустий; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.

Раптом невідь-звідки почулося:

— Ну що, пр-риніс свого папірця?

— Пане Кость? — спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.

— Я віправляю… провідника. Йди за ним, — сказав невидимий співрозмовник. — Його звати… Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?

— Гаразд.

Кость мене бачить, подумав Вільям. Отже, він зовсім поруч.

Дзвіночок видибав із сутінків.

Це був пудель. Чи щось схоже.

Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» — салону краси для собак — перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, вжили парфуми й шампунь — і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.

Результат виявився… рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча — так скло нерідко блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.

Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.

— Дзяв, — сказала потвора.

І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».

— Хороший… — почав він, і затнувся: — …песик.

— Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, — сказав пес і побіг уперед.

Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.

Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.

Через мить його писок виткнувся з-за рогу.

— Дзяв?

— Ох, так. Перепрошую, — сказав Вільям.

Дзвіночок провів його брудними східцями до старої стежки, що йшла вздовж берега. Її було завалено сміттям — а те, що лишається лежати на узбережжі Анк-Морпорку попри всю діяльність збирачів сміття, є справжнім сміттям. Сонце рідко зазирало сюди навіть погожого дня. Тіні намагались не рухатись, і водночас текти разом із водою.

Тим не менше, серед навалених під мостом колод горіло багаття. Вільямові ніздрі закрились, і він зрозумів, що прибув на побачення до Гурту-під-Мостом.

Стежиною, що вела під міст, і в минулому мало хто ходив. А те, що вона лишалась пустельною за нинішніх часів, було заслугою Рона та його приятелів. У них не було майна, яке можна було би вкрасти. Власне, у них взагалі практично нічого не було. Час від часу Гільдія жебраків розглядала питання їхнього вигнання з міста, проте без надмірного ентузіазму: навіть жебракам потрібно