Правда - Террі Пратчетт

— Вони копають під нас з усіх боків, — сказала Сахариса. — А ми ж усі так тяжко працювали. Це так нечесно.

— Дивно, що це так сильно передається на підлогу, — сказав Вернигора. — Схоже, тут ніде немає жодного надійного фундаменту.

— То під нас копають, еге ж? — сказав Боддоні.

На цих його словах кілька гномів підняли голови. Боддоні щось сказав гномською. Вернигора щось заперечив у відповідь. До дискусії приєднались ще кілька гномів.

— Перепрошую? — ядуче сказала Сахариса.

— Хлопці думають… е-е-е… чи не зайти до «Сенсацій» у гості, — пояснив Вернигора.

— Я колись намагалась, — сказала Сахариса. — Але троль на вході виявився вкрай неввічливим.

— Гноми, гм, ведуть перемовини по-своєму, — сказав Вернигора.

Сахариса зауважила якийсь рух. Боддоні витягнув з-під лави свою сокиру. Це була традиційна гномова сокира. На її обушку містився гострий дзьоб для взяття взірців мінералів, а інший бік являв собою бойове лезо — адже народи, що володіють землями з цінним мінералами в надрах, часом дуже важко піддаються словесному впливові.

— Ви ж не збираєтесь ні на кого нападати?! — шоковано спитала Сахариса.

— Як дехто каже, для того, щоб здобути справді цікавий матеріал, треба копати й копати, — сказав Боддоні. — Ми просто прогуляємось.

— У льосі? — здивувалась Сахариса, коли вони рушили до ляди в підлозі.

— Еге ж, невелика прогулянка в сутінках, — відповів Боддоні.

Вернигора зітхнув.

— Решті доведеться продовжити роботу над випуском, — сказав він.

По хвилі під їхніми ногами пролунало кілька ударів сокир, після чого хтось дуже голосно вилаявся по-гномськи.

— Я мушу подивитися, що там, — сказала Сахариса, не в змозі більше опиратись цікавості.

Коли вона спустилась у льох, цегляну кладку, що раніше затуляла старовинний отвір, було вже розламано. Оскільки камінь, з якого складався Анк-Морпорк, знову й знову використовувався все новими поколіннями, ніхто не бачив сенсу в замішуванні надійного розчину — принаймні, щоб закрити непотрібний прохід. Вважалось, що за цемент цілком нормально правитиме і суміш води, піску, грязюки та слини. Правила ж завжди, врешті-решт.

Гноми вдивлялися в темряву отвору. На шоломі в кожного стирчала свічка.

— По-моєму, твій хлопець казав, що вулиці засипано, — сказав Боддоні.

— Він не мій хлопець, — спокійно сказала Сахариса. — А що там?

Один із гномів проліз у отвір, тримаючи ліхтар.

— Щось схоже на тунелі, — сказав він.

— Старі хідники, — сказала Сахариса. — Гадаю, тут скрізь таке. Після великих повеней проїжджу частину огороджували дошками й засипали землею, але хідники обабіч лишали, бо цього вимагали городяни, які ще не встигли надбудувати свої будинки.

— Що? — здивувався Боддоні. — Тобто проїжджа частина була вища за тротуар?

— Саме так, — відповіла Сахариса, пролізаючи слідом за ним у отвір.

— А що траплялося, коли, наприклад, кінь с… мочився на вулиці?

— Уявлення не маю, — форкнула Сахариса.

— Гаразд, а як же люди переходили вулицю?!

— По драбинах.

— Панночко, ви знущаєтесь!

— Ні, вони справді користались драбинами. Іноді — підземними переходами. Це ж було ненадовго. А потім простіше було поставити на старі хідники кам’яні опори, й настелити згори новий хідник. Так і з’явились оці «тунелі».

— Тут щурі, — повідомив Сонні, що пройшов дещо вперед.

— Прокляття! — вигукнув Боддоні. — Хто-небудь прихопив виделки? Жартую, панночко. Ну, що тут у нас?..

Він вперіщив сокирою по дошках, і ті розлетілись на тріски.

— Дехто волів обходитись без драбин, — констатував він, зазираючи в новоутворену дірку.

— Під усією вулицею — пусто? — здивувалася Сахариса.

— Схоже на те. Мабуть, той, хто це викопав, мав алергію на коней.

— А… ви… не заблукаєте?

— Я гном. І ми під землею. Гном. Під землею. Хочете повторити запитання?

— Ви ж не збираєтесь пробити тунель аж до редакції «Сенсацій»? — спитала Сахариса.

— Хто, ми?

— Тобто збираєтесь?

— Як можна!

— Але саме це ви й намірілись зробити?

— Але ж вторгнення до «Сенсацій» ніяк не покращить становища «Часу», якщо взагалі не зробить нам гірше, чи не так?

— Авжеж, але саме це ви і збираєтесь зробити, чи не так?

Боддоні вишкірився.

— Ну… трошки. Лише, знаєте, щоб роздивитися, що там до чого.

— Добре.

— Що? Ви не проти?

— Ви ж нікого не вб’єте?

— Панночко, як можна!

Сахарису ця відповідь, здавалося, трохи розчарувала. Все-таки вона так довго поводилась як поважна юна леді — а для певних людей це зазвичай означає, що вони ось-ось вибухнуть.

— Ну, тоді, може, просто змусите їх трохи засмутитись?

— Гадаю, це можна.

Гноми вже скрадалися тунелем по той бік похованої вулиці. У світлі їхніх смолоскипів Сахариса бачила старовинні фасади, закладені цеглою двері, засипані битим каменем віконні отвори.

— Це десь тут, — сказав Боддоні, вказуючи на ледь помітний прямокутник, закладений низькоякісною цеглою.

— Ми що, просто вломимося? — спитала Сахариса.

— Скажемо, що заблукали, — сказав Боддоні.

— Заблукали в підземеллях? Гноми?

— Добре, добре — скажемо, що були п’яні. У цьому нам повірять. Нумо, хлопці…

Старезна кладка посипалась. Вони побачили світло. Чоловік, що сидів за столом, підняв на них погляд і з подивом розкрив рота.

Сахариса дивилась на нього, кліпаючи від пилу.

— Ви?! — сказала вона.

— О, це ви, шановна, — сказав Нудль на прізвисько ВДВ. — Привіт, хлопці. Мабуть, мені слід сказати, що я радий вас бачити?

Гурт саме почав розходитись, коли галопом примчав Гаспид. Ледь кинувши поглядом на собак, що скупчилися довкола вогню, він пірнув під ароматні поли Ронової шинелі й заскавчав.

Гурт далеко не одразу зрозумів, що відбувається. Все-таки це були люди, що могли три години поспіль дискутувати, сваритись і лаятись після того, як хтось просто сказав «доброго ранку».

Першим, до кого дійшло, був Качур.

— Ці люди відловлюють тер’єрів? — спитався він.

— Так! І все — через кляту газету! Ніколи не вір тим, хто пише до клятих газет!

— І вони кинули бідолашних песиків у річку?

— Так! — підтвердив Гаспид. — І мої справи, я б сказав… схожі на той овоч у газеті.

— Ми можемо тебе сховати.

— Можете, але я мушу бути в полі! Я в цьому місті — фігура! І я не можу зараз залягти на дно! Слухайте, ми маємо шанс на цілих п’ятдесят доларів, розумієте? Але ви повинні мені допомогти!

На гурт це справило враження. В їхній безготівковій економіці п’ятдесят доларів склали б супербюджет.

— Коровий! — сказав Старий Тхір Рон.

— Собака є собакою, — сказав Арнольд-Колобок, — доки він виглядає собакою.

— Хрін! — каркнув Домовина Генрі.

— Ти правий, — погодився Качур. — Накладна борода йому не допоможе.

— Як собі хочете, але ваші гігантські мізки таки мусять щось вигадати, бо доти я не поворухну і лапою, — сказав Гаспид. — Я бачив тих людей. Вони недобрі.

Ендрюз-Разом-Нас-Багато видав горловий звук. В міру того, як різні особистості в його