Правда - Террі Пратчетт

Доки аптекар ходив виконувати замовлення, Вільям зазирнув до сусідньої крамниці й купив пару щільних рукавиць.

Коли він повернувся, аптекар уже був за прилавком. Він тримав маленьку скляну фляжку, наповнену рідиною. Всередині плавала набагато менша пробирка.

— У фляжці — вода, — сказав аптекар, дістаючи з ніздрів ватяні кульки. — Будьте по можливості акуратні. Проллєте — і можете назавжди забути про відчуття нюху.

— Чим воно пахне? — спитав Вільям.

— Якщо я скажу «гнилою капустою», то не скажу й половини, — відповів аптекар.

Після цього Вільям рушив до свого помешкання. Зазвичай пані Секретова несхвально ставилась до приходу пожильців серед білого дня, проте наразі Вільям, схоже, перебував за межами її реакцій, тож вона просто кивнула йому, коли він піднімався нагору.

Ключі були в старому сундучку край його ліжка. Сундучка він привіз із Гагльстоуна й відтоді не розлучався з ним, що дозволяло періодично копати його ногами.

Там же зберігалась і його чекова книжка. Її він узяв теж.

Коли він при цьому зачепив свого меча, той тихо брязнув.

У Гагльстоуні йому подобалось фехтувати. Це робили в сухому місці, дозволялись захисні обладунки, і ніхто не намагався запхати тебе обличям в болото. Власне, він був чемпіоном школи. Але не тому, що досягнув висот майстерності, а тому, що більшість інших хлопців просто нікуди не годилися. Вони займались фехтуванням так само, як і іншими видами спорту — тобто з лементом збивалися в розпалену юрбу, розмахуючи мечами, немов штахетинами. Відтак, якщо Вільямові вдавалось уникнути першого відчайдушного удару, він мав усі шанси виграти.

Він залишив меча на місці.

По деяких роздумах він витяг стару шкарпетку й натягнув її на отриману від аптекаря пляшечку. Хай там як, а поранити кого-небудь розбитим склом він не збирався.

М’ята була непоганим вибором, але вони просто не знали про інші варіанти, чи не так?

Пані Секретова глибоко шанувала віконні завіси з тюлю: завдяки їм вона могла бачити, що відбувається назовні, в той час як її не бачив ніхто. Вільям переховувався за такими ж завісами у власній кімнаті, доки не переконався, що нечіткий обрис на даху навпроти був горгульєю.

Як і на вулиці Осяйній, у цих місцяїх горгульї зазвичай не зустрічались.

Що головне в горгульях, роздумував він, ідучи сходами — то це те, що вони ніколи не нудяться. Вони прекрасно почували себе, сидячи на одному місці цілими днями. Звісно, вони рухалися швидше, ніж думки більшості людей — але не швидше за людину як таку.

Він промчав через кухню з такою швидкістю, що почув лише, як пані Секретова набрала повітря, щоб заговорити. Далі вилетів через чорний хід і, перемахнувши через стіну, опинився на сусідній алеї.

Її хтось підмітав. На мить Вільям подумав, чи це не перевдягнений агент Варти, або й перевдягнена сестра Дженніфер. Однак навряд чи хтось зумів би перевдягтися гобліном. Для початку, вам довелось би приладнати собі на спину мішок перегною. Гобліни їли майже все, а чого не їли, те збирали з пристрастю маніяків. Чому — ніхто так ніколи й не з’ясував. Можливо, старанно відсортована колекція гнилих капустяних ніжок у гоблінській спільноті правила за ознаку шляхетного статусу.

— Д’бр’дн, п’не д’в’рде, — проквакала істота, обпершись на совок.

— Е-е-е… привіт…

— Г’вр’к.

— Що? А… Дякую, на все добре.

Вільям поквапився далі. Перетнувши вулицю, він заглибився у ще одну алею. Він не знав, скільки горгулій за ним спостерігають, але покладався на те, що їм потрібно чимало часу на перехід вулиці.

Звідки гоблін знав його ім’я? Навряд чи вони перетиналися на якій-небудь вечірці, та й по роботі теж. До того ж, гобліни працювали тільки…

…на Гаррі Короля.

Що ж: недарма казали, що Король Золотої Річки ніколи не забуває про боржників.

Вільям, пригнувшись, проскочив кілька кварталів, по можливості вибираючи шлях через залюднені алеї, кручені провулки та галасливі двори. Він був певен, що звичайний нишпорка ні за що не втримав би його слід. Але все питання було в тому, чи за ним ішов саме звичайний нишпорка. Так полюбляв називати себе пан Ваймз — але ж і Гаррі Король волів називати себе необробленим діамантом. Вільям підозрював, що світ всіяно рештками тих, хто повірив цим двом на слово.

Він сповільнив ходу, звернув у якусь підворітню зі сходами вгору, і став чекати.

Ти з глузду з’їхав, повідомив внутрішній редактор. Тебе намагалися вбити. Ти приховуєш інформацію від Варти. Ти зв’язався з підозрілими особами. Ти збираєшся зробити дещо таке, що остаточно дістане Ваймза, навіть якщо він знаходитиметься у свинцевому сейфі на іншому краї всесвіту. І все чому?

Бо це гарячить мені кров, подумав Вільям. І ще тому, що я не дозволю себе використовувати. Нікому.

В кінці алеї почувся якийсь звук — такий тихий, що почути його міг лише той, хто цього очікував. Звук був такий, ніби хтось до чогось принюхується.

Визирнувши, Вільям помітив чотириногу постать, що неспішно бігла алеєю, опустивши морду до землі.

Вільям старанно прикинув відстань. Вдатись до символічного проголошення своєї незалежності — це було одне. Вчинити замах на члена Варти — зовсім інше.

Він пожбурив тонкостінну фляжку вгору, так, щоб вона впала за двадцять футів перед перевертнем. І негайно перестрибнув через стіну поруч. Він звалився на дах чиєїсь вбиральні саме в ту мить, коли загорнута в шкарпетку фляжка розбилася з не дуже гучним «бах!».

Почувся вереск болю, а потім — швидке дріботіння лап.

Вільям перестрибнув на іншу стіну, на мить визирнув і спустився на іншу алею. Після чого побіг.

З п’ять хвилин перебігання від рогу до рогу та з підворітні до підворітні він опинився поблизу стаєнь. У загальній метушні ніхто не звернув на нього жодної уваги. Він виглядав просто черговим відвідувачем.

У стійлі, де міг бути (чи не бути) пан Кость, стояв кінь. Він косо глипнув на Вільяма згори вниз.

— Не обер-ртайтеся, пане газетяр, — почув Вільям з-за спини.

Він спробував пригадати, що ж там було в нього за спиною. Ага… Підйомник для сіна. І гігантські мішки з соломою. Повно місця, щоб міг сховатися хто завгодно.

— Гаразд, — сказав він.

— Собака гавкає, а кар-раван іде, — повідомив Кость. — Ти здурів, чи що?

— Але я на правильному шляху, — сказав Вільям. — Гадаю, я…

— Ти певен, що за тобою не було «хвоста»?

— За мною слідкував капрал Гноббс, — сказав Вільям. — Але я його позбувся.

— Ха! Щоб «позбутися» Гноббі, досить пр-росто зайти за р-р-ріг!

— О ні, він