Правда - Террі Пратчетт

— Він п’є?

— Не по стільки, щоб це було помітно.

— У нього в кабінеті є бар.

Ваймз посміхнувся.

— Ви це помітили? Він любить, коли п’ють інші.

— Але в даному разі, можливо, він набирався хоробрості для… — Вільям затнувся. — Ні, тільки не Ветерані. Він не та людина.

— Правильно, — сказав Ваймз. Він дещо розслабився. — Можливо, вам краще… подумати ще, пане де Ворде. Можливо… так, можливо… вам вдасться знайти когось, хто допоможе вам подумати ще.

Щось у його поведінці давало зрозуміти, що неформальна частина розмови закінчилась — цілком і повністю.

— Вам багато відомого про пана Нікчемського? — спитав Вільям.

— Про Тутля Нікчемського? Син старого Туска Нікчемського. Останні сім років — президент Гільдії шевців та кожум’як, — сказав Ваймз. — Сімействений чоловік. Успадкував заклад на алеї Віксона.

— Це все?

— Пане де Ворде, це — все, що відомо Варті про пана Нікчемського. Розумієте? Про декого з тих, про кого ми знаємо багато, мирним громадянам краще взагалі нічого не знати.

— Але, — Вільям звів брову, — на алеї Віксона немає жодного взуттєвого чи шкіряного магазину.

— Я ні слова не казав про взуття.

— Фактично, єдиний заклад там, що хоча б дуже відносно пов'язаний зі шкірою — це…

— Саме так, — сказав Ваймз.

— Але там…

— Товар продається як шкіргалантерея, — сказав Ваймз, забираючи зі столу свого кийка.

— Ах. Звісно ж… шкіра… гумові вироби… вироби з пір’я… е-е-е, нагайки… та інші пікантні дрібнички, — промовив Вільям. — Але…

— Ніколи там не бував, хоча, гадаю, в капрала Гноббса має бути повний каталог, — сказав Ваймз. — І сумніваюсь, що в нас існує Гільдія виробників пікантних дрібничок, хоча це було б цікавою ідеєю. В кожному разі, пан Нікчемський веде справи чесно і законно, пане де Ворде. Старий добрий родинний бізнес. Продати трохи того, трохи сього, і ще трохи пікантних дрібничок… Безсумнівно, не менш приємних, ніж пів-фунта карамельок{24}. А ще до мене дійшла чутка, що першою доброю справою пана Нікчемського буде помилування для Правителя Ветерані.

— Що? Без суду?

— Хіба ж не чудово? — спитав Ваймз із моторошною життєрадісністю. — Гарний початок при владі, га? Новий курс, чистий аркуш, не треба ворушити неприємне минуле. Бідний попередник. Перепрацював. Надірвався. Нестача свіжого повітря. І так далі. Тож запротормо його в якусь затишну місцину і припинімо згадувати про цей скандал. Яке полегшення, га?

— Але ви ж бо знаєте, що він не…

— Знаю? — перепитав Ваймз. — Це — офіцерський кийок, пане де Ворде. Якби це був кілок із цвяхом на кінці, ми жили б у зовсім іншому місті. Мені час. Ви казали мені, що багато думали. Спробуйте подумати ще.

Вільям постояв, дивлячись йому вслід.

Сахариса вже заспокоїлась — можливо, тому, що більше ніхто не намагався їй допомогти.

— Що ми тепер робитимемо? — спитала вона.

— Не знаю. Напевне, випускатимемо газету. Це наша робота.

— Але що, коли ті двоє повернуться?

— Не думаю. За цим місцем тепер спостерігатимуть.

Сахариса взялася збирати з підлоги папери.

— Гадаю, мені було б краще, якби я щось робила…

— Оце відданість справі!

— …особливо якщо ти надиктуєш кілька абзаців про ту пожежу.

— Отто приніс звідти чудові кадри, — сказав Вільям. — Правда, Отто?

— О, йа-йа. Але…

Вампір розглядав свій іконограф. Той був розтрощений.

— Щиро співчуваю, — сказав Вільям.

— У мене є ще, — Отто зітхнув. — Знаєте, я думав, що у великий місто буде лехко. Що тут буде цивілізовано. Мені казали, що в місті за нами не ганяються з вилами, як удома, у Шчусчині. І я теж намагафся… Бачать боги — намагафся. Три місяцен, чотири дні та сім годин утримання! Я відмовився від фсе! Навіть від бліді фройляйн ф оксамитен ліфчиках, ф обтягуюча чорна білизна і тих маленьких, знаєте, чобітках з високими обцасами — і це було збочення, не побоюся вам сказати…

Він сумовито похитав головою і подивився на свою подерту сорочку.

— І ось апаратурен розбито, а на мій найкрашчий сорочка кругом кров… густий червоний кров… густий, червоний… кров…

— Бігом! — крикнула Сахариса, рвонувши повз Вільяма. — Вернигоро, держіть йому руки! — Вона махнула гномам. — Я цього чекала! Ви двоє — тримайте ноги! Сонні, у мене в столі є шмат кров’янки!

— «Я хочу знати сфітло денне, безвенні жертви не для мене»{25}, — простогнав Отто.

— О боги, його очі світяться червоним! — скрикнув Вільям. — Що робити?!

— Може, знову зрубати йому голову? — спитав Боддоні.

— Дуже плаский жарт, Боддоні! — просичала Сахариса.

— Жарт? Я що, посміхався?

Отто випростався; на його хирлявій постаті, сиплючи прокляттями, метлялися гноми.

— «Крізь ніч, і блискавку, і грім прорвемося шляхом своїм…»

— Він дужий, як віл! — гукнув Вернигора.

— Тримайте, ми теж приєднаємось! — сказала Сахариса. Понишпоривши у своїй сумочці, вона видобула тоненьку синю брошурку. — Я це знайшла сьогодні в місії на Бійницькій. Це їхня збірка! І, — вона знову зашморгала носом, — така сумна! Вона називається «Денне світло», і там…

— Ми повинні заспівати? — прохрипів Вернигора; Отто, борсаючись, відірвав його від підлоги.

— Щоб морально його підтримати! — Сахариса промокнула очі носовичком. — Ви ж бачите — він бореться! До того ж, він наклав за нас головою!

— Так, але потім він її приростив!

Вільям нахилився і підняв щось із уламків іконографа Отто. Бісик утік, але зображення, намальоване ним, можна було розібрати.

Це було зображення чоловіка, що називав себе братом Шпильком; його обличчя здавалося просто білою плямою в світлі, якого не побачити очами людини. Але тіні за його спиною…

Вільям придивився.

— О, боги…

Тіні були живі.

Над містом сіялась мжичка. Брат Шпилька та сестра Тюльпан ковзали й послизалися на замерзаючих краплях. За ними морок свердлили поліцейські свистки.

— Швидше! — волав Шпилька.

— Ці мішки, мля, важезні!

Тепер свистки чулися і збоку від них. Пан Шпилька до такого не звик. Сторожа не повинна мати ні ентузіазму, ні організованості. Раніше, коли його плани спрацьовували не повністю, йому вже не раз доводилось тікати від сторожі. Все завдання останньої полягало в тому, щоб, важко відсапуючись, покинути гонитву за другим же рогом. Тепер він був дуже сердитий: тутешня сторожа була неправильна.

Обабіч себе він зауважив провалля, наповнене круговертю відблисків. Внизу чулося повільне бурмотіння рідини, схоже на прояви поганого травлення.

— Це міст! Кидай мішки в річку! — наказав він.

— Я думав, ми хотіли…

— Розберемось із усіма зразу! І все!

Сестра Тюльпан щось прохрипіла у відповідь і загальмувала біля парапету. Два мішки з вереском і