Правда - Террі Пратчетт
І щойно у Вільямовій голові промайнула ця думка, він зрозумів, де ховається Гав.
Неприродно рожевий хвіст Дзвіночка зник у купі дошок, колод та уламків, що їх члени команди називали «Оте», «Хня!», «Го-го» та Хата.
Вільямові очі почали сльозитись. Вітерець і так залітав під міст украй рідко. Вільям рушив на світло.
— Е-е-е… Доброго вечора, панове, — видушив він, киваючи постатям, що скупчились довкола зеленавих язиків полум’я.
— Я хочу побачити колір того твого папірця!{27} — наказав звідкись із темряви голос Костя.
— Е-е-е, гм, такий, сіро-білий, — сказав Вільям, витягаючи чек.
— Схоже, все правильно. П’ятдесят доларів. Сума, підпис, — сказав Кость. — Я пояснив концепцію своїм колегам, пане де Ворде. Мушу сказати, це було нелегко.
— І якшо спробуєш нас намахати, ми прийдем до тебе додому! — втрутився Домовина Генрі.
— І що зробите? — спитав Вільям.
— Станемо попід дверми і будем там стояти вічно! — сказав Арнольд-Колобок.
— І підморгувати твоїм гостям, — сказав Качур.
— І плювати їм на чоботи, — додав Домовина Генрі.
Вільям спробував вигнати з голови думку про реакцію на це пані Секретової. Натомість він сказав:
— А тепер я можу побачитись із собакою?
— Покажи йому, Роне, — наказав голос Костя.
Важка пола Ронової шинелі відійшла вбік, явивши Ґава, що закліпав на вогонь.
— То він був у вас?! — сказав Вільям. — Все так просто?
— Креветко!
— Кому спаде на думку обшукувати Старого Тхора Рона? — риторично спитав Кость.
— Слушно, — сказав Вільям. — Дуже слушно. Й обнюхувати теж.
— Тепер ось що: не забудь, що він старий, — сказав Кость. — Та й р-раніше не був генієм. Я маю на увазі, тут усього лише собаки, що розмов… тобто що тут особливо розмовляти? — поквапився голос. — Словом, не чекай філософських дебатів, оце і все.
Коли Гав побачив, що Вільям дивиться на нього, він із зусиллям став на задні лапи, але потім знов важко опустився на всі чотири.
— Як він до вас потрапив? — спитав Вільям, доки Гав обнюхував його руку.
— Прожогом вибіг з палацу і скочив просто під Ронову шинелю, — заявив Кость.
— Саме туди, де, як ви вказали, його стали б шукати в останню чергу, — сказав Вільям.
— Раджу мені повірити, — сказав Кость.
Вільям дістав записника, відкрив чисту сторінку і написав: «Гав».
— Скільки йому років?
Гав гавкнув.
— Шістнадцять, — сказав Кость. — Це важливо?
— Вимога жанру, — сказав Вільям.
Він записав: «Гав, 16 років, екс-співробітн. палацу, Анк-Морпорк».
Я інтерв’юю собаку, подумав він. Людина інтерв’ює собаку. Це вже саме по собі новина.
— Отже… пане Гав, що сталось перед тим, як ви вибігли з палацу? — спитав він.
Кость заскавучав і загарчав десь у своєму сховку. Гав нашорошив вуха, після чого загарчав у відповідь.
— Він прокинувся й пережив жахливу мить гострого когнітивного дисонансу, — сказав Кость.
— Ви ж казали…
— Я перекладаю, ясно? «Причиною стала наявність у кімнаті одразу двох Богів». Тобто двох Ветерані. Гав — трохи старомодний пес… «Але один із них був неправильний, бо мав неправильний запах. Також там були ще двоє чоловіків. Тоді…»
Вільям несамовито писав.
Ще за двадцять секунд Гав міцно вкусив його за литку.
Службовець у конторі пана Підступпа, сидячи за високим столом, поглянув згори вниз на двох відвідувачів, засопів і продовжив писати своїм заклопотаним скругленим почерком. Часу на них просто зараз він не мав. Його Величність Закон не любить поспіху…
Наступної миті його голову з надприродною силою вкарбувало в стіл.
В його обмеженому полі зору з’явилося обличчя пана Шпильки.
— Я сказав, — повторив пан Шпилька, — що пан Підступп хоче нас бачити.
— Грмх, — сказав службовець.
Пан Шпилька кивнув, і тиск дещо послабшав.
— Даруйте, що ви сказали? — спитав пан Шпилька, спостерігаючи, як рука чоловіка шкребе по краю столу.
— Він… нікого… не приймає, — останні слова заглушив придушений скрик.
Пан Шпилька нахилився.
— Вибачте за пальці, — сказав він. — Але ж не могли ми допустити, щоб вони доповзли он до того невеличкого ломика, еге ж? Не кажу вже про те, що могло б статися, якби вони таки вхопили той ломик. Отже… де кабінет пана Підступпа?
— Другі… двері… ліворуч… — прохрипіла жертва.
— Ось бачите, наскільки краще бути ввічливим? Тиждень-другий на лікарняному, і ви знову зможете тримати перо.
Пан Шпилька кивнув панові Тюльпану, і той відпустив службовця. Останній сповз на підлогу.
— Може, мені його, мля, прибити?
— Лишіть, — сказав пан Шпилька. — Гадаю, сьогодні я буду добрий.
Коли «Нова фірма» увійшла до кабінету, адвокат підняв голову, і його обличчя перемінилося — але тільки на мить.
— Панове? — сказав він.
— Не чіпай ту кнопку, мля! — прогарчав пан Тюльпан.
— Вам треба дещо почути, — сказав пан Шпилька, дістаючи зі внутрішньої кишені невеличку скриньку.
— На тему? — спитав пан Підступп.
Пан Шпилька вдарив нігтем збоку по скриньці.
— Для початку — на тему вчорашніх розмов, — сказав він.
Бісик зморгнув.
— Бжжж… Бж-бж-бж-бж… Бжжж… — залопотів він.
— Прокрутка, — сказав пан Шпилька.
— Що? — спитав адвокат.
— Бжжж… надто дорого, пане Шпилько. Тому я не буду піднімати цю тему. Що ви зробили зі псом? — палець пана Шпильки натиснув іншого важеля. — Бзззззззззззззззззз… Мої… клієнти мають довгу пам'ять і глибокі кишені. Можна винайняти й інших убивць. Ви мене розумієте?
Коли крихітний важіль «Вимк.» ударив бісика по голові, почулося тихе «ой».
Пан Підступп підвівся і підійшов до шафки старовинної роботи.
— Не бажаєте чогось випити, пане Шпилько? Щоправда, боюся, в мене тут лише рідина для бальзамування…
— Ще надто рано, пане Підступп.
— …і, здається, десь був банан…
Пан Підступп, ласкаво посміхаючись, обернувся на звук, з яким пан Шпилька схопив руку пана Тюльпана.
— Я тобі казав — я його, мля, замочу…
— На жаль, ви спізнились, — сказав адвокат, знову сідаючи. — Гаразд, пане Шпилько. Вся справа в грошах, чи не так?
— Все, що нам винні, плюс ще п’ятдесят тисяч.
— Але ви так і не знайшли собаку.
— Варта теж. Хоча там є перевертень. Цього собаку шукали всі, а він зник. Та це не має значення. Значення має ось ця скринька.
— Як доказ у суді, це виглядає слабко…
— Справді? Те, як ви питаєте нас про собаку? Говорите про вбивць? Наскільки я розумію характер Ваймза, це
