Правда - Террі Пратчетт

— Я в боргах, — сказав Вільям. — Але, можливо, міг би влізти в борги ще на кілька сотень.

— Як гадаєте, ми зможемо працювати, перекривши дах фанерою, чи нам краще переїхати?

— Я не хочу переїздити. Кілька днів попрацювати, й це місце буде в порядку, — сказав Вільям.

Вернигора склав долоні рупором.

— Аго-о-ов! Говорить здоровий глузд! У нас немає грошей.

— Тут не так уже й багато місця, особливо якщо розширюватися, — сказала Сахариса.

— Куди?

— Під журнали, — сказала Сахариса. На її волосся сідав сніг. Довкола в безнадійній рятувальній операції метушилися гноми. — Так, я знаю, газета — це важливо, але верстат надто довго стоїть без роботи між випусками, і я, ну, впевнена, що має існувати попит, наприклад, на жіночий журнал…

— Верстат стоїть без роботи? — перепитав Вернигора. — Він уже не запрацює!

— Журнал про що? — спитав Вільям, не звертаючи на гнома ані найменшої уваги.

— Ну… про моду. З зображеннями жінок у модному одязі. Про в’язання. Щось таке. І не кажи мені, що це нудно. Його купуватимуть.

— Одяг? В’язання?

— Багатьом це цікаво.

— Мені ця ідея не дуже до вподоби, — сказав Вільям. — Так само можна думати, що хтось купуватиме чисто чоловічий журнал.

— А чому ні? От що ти друкував би в такому журналі?

— Ну, не знаю. Статті про алкоголь. Зображення жінок без модного одя… В будь-якому разі, нам знадобиться більше авторів.

— Можна сказати? — спитав Вернигора.

— Такі речі може робити кожен, — сказала Сахариса. — Якби це потребувало якогось великого розуму, ми б не впорались.

— Теж правильно.

— Непогано продавався б журнал на ще одну тему, — сказала Сахариса. За її спиною від верстату відвалилась частина механізму.

— Агов! Агов!!! Я відчуваю, що мій рот розкритий, і кричить, — втрутився Вернигора. — Невже назовні нічого не чутно?!

— Кішки, — сказала Сахариса. — Багато хто любить кішок! Зображення кішок. Історії про кішок. Я над цим давно думала. Його можна назвати… «Світ кішок».

— Плюс «Світ жінок» і «Світ чоловіків»? «Світ в’язання»? «Світ печива»?

— В мене була ідея «Друг господарки», але, мушу визнати, твоя пропозиція все певним чином закільцьовує. Кільця… гаразд, потім. Крім того, в місті багато гномів. Ми могли б випускати журнал і для них. Наприклад… що в цьому сезоні носять гноми, котрі слідкують за модою?

— Кольчуги й шкіру, — автоматично відповів Вернигора. — Та про що ви?! Ми завжди носимо кольчуги й шкіру!

Сахариса не звернула на нього уваги. Вернигора зрозумів: ці двоє перебували у власному світі. І він більше не мав нічого спільного з реальністю.

— Це буде даремна витрата, — сказав Вільям. — Я маю на увазі, витрата слів.

— І що? Запаси слів безмежні, — Сахариса погладила його по щоці. — Думаєш, слова, які пишеш ти — навіки? Аж ніяк. У цій газетній справі слова… вони живуть день, максимум — тиждень.

— А потім їх викидають, — сказав Вільям.

— Щось, може, й залишається. В головах.

— Життя газети кінчається зовсім не там, де голова, — сказав Вільям. — Швидше, цілком навпаки.

— А чого ти чекав? Газети — це не книжки, це просто… швидкі слова. Посміхнись же.

— Є проблема, — сказав Вільям.

— Так?

— Ми не маємо грошей на новий верстат. Нашу редакцію зруйновано. Ми розорилися. Все скінчено. Ти розумієш?

Сахариса опустила очі.

— Так, — слабко сказала вона. — Тільки сподівалась, що ти — ні.

— А ми ж були так близько. Так близько, — Вільям відкрив записник. — Ми б у всьому розібрались. Я майже все з’ясував. Але все, що я тепер можу з цим зробити — передати Ваймзу…

— Де свинець?

Вільям поглянув на руїни. Боддоні скоцюбився біля верстата, намагаючись зазирнути під нього.

— Свинцю немає й сліду! — сказав він.

— Він десь має бути, — сказав Вернигора. — Як твердить мій досвід, двадцять тонн свинцю не можуть просто підвестись і піти геть.

— Він, маб’ть, поплавився, — сказав Боддоні. — На підлозі є кілька крапель…

— Льох, — сказав Вернигора. — Допоможи-но мені!

Він ухопився за почорнілу балку.

— Зараз я допоможу, — сказав Вільям, обходячи скалічений стіл. — Схоже, все одно нічого кращого мені не зробити.

Він взявся за обгорілу деревину і потягнув…

Пан Шпилька вознісся з отвору, як цар демонів. Навколо нього клубочився дим, а сам він без угаву верещав одну хрипку ноту. Він дерся вище й вище, він змів Вернигору єдиним рухом руки, його пальці намертво стиснули Вільямову шию — а він продовжував підійматись.

Вільям упав просто на один зі столів, і відчув пронизливий біль, коли якийсь уламок прохромив йому руку. Проте думати про біль, котрий він уже відчув, було ніколи — бо, схоже, попереду на нього чекав значно більший біль. Обличчя створіння з льоху було за дюйм від нього, очі на цьому обличчі нажахано дивилися крізь Вільяма на щось неймовірно страшне, але руки продовжували стискати його горло.

Вільям і в страшному сні не використав би в статті такі заяложені кліше, як «руки мов лещата». Але в міру того, як його свідомість почала занурюватись у темно-червоний кололязь, внутрішній редактор зауважив: еге ж, це воно. Знаєш, такий здоровецький залізний пристрій з двох половинок…

Очі створіння раптом з’їхались докупи. Вереск припинився. Нападник, скоцюрбившись, хитнувся вбік.

Підвівши голову, Вільям побачив Сахарису, що робила крок назад.

Редактор в його голові, швидко записуючи, спостерігав, як він спостерігає за нею. Мабуть, вона копнула його в… Ну-ти-знаєш. Мабуть, це все ті кумедні овочі. Мабуть.

Але йому була потрібна Інформація.

Вільям скочив на ноги й несамовито замахав гномам, котрі набігали з занесеними сокирами.

— Стійте! Стійте! Послухайте… е-е-е… Брате Шпилько… — він скривився від болю в руці, подивився на неї й з жахом побачив зловісне вістря шипа для нотаток, що стирчав з рукава.

Пан Шпилька намагався сконцентруватись на хлопчині, що раптом вхопив себе за руку, але сконцентруватись йому ніяк не давали тіні. Тепер він не був певен, що живий. О! Це воно! Він таки помер! Весь цей дим, весь цей галас, весь цей шепіт у його власних вухах — усе це напевне було пеклом, але ж, ха-ха, він мав зворотнього квитка…

Він із зусиллям випростався. Витяг з-під сорочки картоплину покійного пана Тюльпана. Підняв її вгору.

— Маю картоху, — гордо сказав він. — Все гаразд, ну?

Вільям поглянув на обпалене обличчя з налитими кров’ю очима, що виражало моторошний тріумф, а тоді — на зморшкуватий овоч на шворці. В цю мить реальність пливла довкола нього майже так само, як довкола пана Тюльпана, і демонстрація овоча викликала лише одну асоціацію.

— Е-е-е… цей не дуже смішний, — вимовив він. І скривився, витягуючи шип.

В мозкові пана Шпильки зійшов з рейок