Правда - Террі Пратчетт

— …на жаль, вони поводились надзвичайно невиховано, але я не могла зовсім нічого вдіяти…

— …я маю на увазі, що просто зараз нам цілком вистачить зовсім невеликої кількості готівки…

Гном і дівчина одночасно зрозуміли, що Вільям не слухає. Здавалося, його бліде обличчя відокремлене невидимою, але непроникною стіною тиші.

Він повільно витягнув руку зі «Смартгоном» і натиснув кнопку «Пуск». Почулось тихе «Ой».

— Бжжжжж… Б-ж-ж-ж-ж-ж-ж…

— Що це? — спитала Сахариса.

— Перемотка, — відсутньо сказав Вільям. — Бісик… ніби проговорює все, що чув, задом наперед. У мене колись була рання версія такого, — додав він.

Дзижчання припинилось. Бісик дуже стурбовано сказав:

— І що з ним сталось?

— Я повернув його в магазин, бо він погано працював, — сказав Вільям.

— Це тішить, — сказав бісик. — Ви уявити не можете, що деякі власники робили зі «Смартгоном-1». А чому він погано працював?

— Бо вилетів з третього поверху, — сказав Вільям. — Через базікання.

Нинішній бісик виявився меткішим за більшість своїх співплемінників. Він відреагував миттєво.

— Бжжжжжжжжжжжжжжж… Раз, два, раз-раз-раз… Наче нормально.

— Це брат Шпилько! — здивувалась Сахариса.

— Скажіть що-небудь, пане Тюльпане.

Голос змінився утробним гарчанням сестри Дженніфер.

— А шо казати? Це ненормально — говорити, мля, з якоюсь скринькою. — Ця скринька, пане Тюльпане, мже стати перепусткою в світле майбутнє. — Я думав, нам, мля, треба гроші. — Так, а це допоможе нам бути… Бжжж.

— Трохи вперед, — наказав Вільям.

— Б-ж-ж-ж… Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж, існують цілком однозначні…

— Це Підступп! — сказав Боддоні. — Адвокат!

— Що. Мені. Робити. З каменями? — спитав Вернигора.

— Б-ж-ж-ж… Я міг би додати до вашого гонорару ще п’ять тисяч. У коштовностях… Б-ж-ж… Я хочу знати, хто віддає ці накази… Б-ж-ж… Мої… клієнти мають довгу пам'ять і глибокі кишені… — бісик почав затинатись від жаху.

Вільям натиснув кнопку «Пауза».

— Гроші дав Підступп, — сказав він. — І Підступп усім керував. Ви почули згадку про «клієнтів»? Розумієте, що це значить? Той, хто носив цей пристрій, був одним із тих, хто напав на Ветерані! І вони мали ключ до нашого будинку…

— Ми не можемо привласнити ці гроші! — сказала Сахариса.

Вільям знову натиснув кнопку.

— Б-ж-ж… що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

— Звичайно, ми… — почала Сахариса.

Він натиснув кнопку.

— Б-ж-ж-ж… брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

Він знову натиснув кнопку.

— Б-ж-ж-ж… може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

— Б-ж-ж-ж… перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу…

— Б-ж-ж-ж… ніж правда взує одну ногу…

— Ти в порядку, Вільяме? — спитала Сахариса.

— Спізнілий шок — прошепотів Вернигора. — Буває така реакція.

— Пане Вернигоро, — різко сказав Вільям, все ще сидячи до них спиною. — Ви казали, що можете знайти новий верстат?

— Я сказав, що він коштуватиме…

— Можливо, жменю рубінів?

Вернигора розкрив долоню.

— Отже, це — наше?

— Так!!!

— Ну… зранку я можу купити хоч десять верстатів. Але це не те, що купити десяток тістечок…

— Я хочу почати верстку за півгодини, — сказав Вільям. — Отто, потрібен знімок ноги брата Шпилька. Потрібні також коментарі всіх задіяних осіб. Навіть Старого Тхора Рона. І знімок Ґава, Отто. І мені потрібен друкарський верстат!

— Я ж уже сказав: де ми візьмемо верстат серед но…

Підлога струсонулася, ворухнувши купи уламків.

Погляди всіх присутніх звернулися до високих яскравих вікон «Сенсацій».

Сахариса, що досі розширеними очима дивилась на Вільяма, вдихнула так глибоко, що Отто зашипів, відвернувся і почав щось нервово мугикати.

— Ось твій верстат! — закричала вона. — Тобі лишилось тільки його взяти!

— Так, але вкрасти… — почав гном.

— Позичити, — сказав Вільям. — І половина каменів — ваша.

Ніздрі Вернигори роздулися.

— Одну хви… — розлючено почав він, і раптом затнувся. — Ти сказав — половина?

— Так.

— Хлопці, за мною!

Один з прикажчиків у «Сенсаціях» ввічливо постукав у двері пана Влизька.

— Так, Козлі? Нудль уже закінчив? — сказав господар «Сенсацій».

— Ні, шефе, але там вас хоче побачити одна панна. Панна Кріпслок, — сказав прикажчик, витираючи руки останнім випуском газети{30}.

Влизько просяяв.

— Невже?

— Так, шефе. Вона якась нервова. І з нею — той молодший де Ворд.

Посмішка Влизька дещо прив’яла. Нещодавня пожежа, яку він спостерігав з вікна, сповнила його неабиякою втіхою, але йому вистачило розуму не потикатись на вулицю. Він знав, що гноми — справжні негідники, й напевне взялися б валити все на нього. Насправді він не мав жодного уявлення, чому почалася пожежа, але чогось подібного слід було чекати, чи не так?

— Що ж… час збирати каміння, еге ж? — сказав він сам до себе.

— Справді, шефе?

— Надішліть їх сюди, будь ласка.

Він відкинувся в кріслі й поглянув на газету, розгорнуту на його столі. Клятий Нудль! Найдивовижніше було в тому, що його вигадки були схожі на його сосиски: розуміючи, чим вони є насправді, ви все одно доходили до кінця і потім жадали ще. З іншого боку, вигадувати всі ці історії було не так уже й легко. Нудль мав талант. Якщо він вигадував історію про те, що в каналі на Русалівці завелося гігантське чудовисько, знаходилось півдесятка читачів, готових присягнути, що вони теж його бачили. І це були звичайнісінькі люди, як ті, що ви їх щодня бачите на вулицях. Як це йому вдавалось? Стіл Влизька було завалено його власними невдалими спробами. Треба було мати особливу фантазію, щоб…

— О, Сахарисо, — сказав він, встаючи їй назустріч. — Прошу, бери стільця. Боюся, в мене немає ще одного, для твого… друга. — Він кивнув Вільямові. — Дозвольте висловити співчуття у зв’язку з пожежею…

— Ви в своєму кабінеті, — холодно сказав Вільям, — і можете висловлювати що завгодно.

З вікна він бачив смолоскипи Варти, що скупчувались довкола зруйнованої повітки. Він зробив порух до виходу.

— Не треба, Вільяме, — сказала Сахариса. — Розумієш, Ронні, саме тому ми до тебе й прийшли.

— Справді? — всміхнувся Влизько. — Ти повелась як нерозумне дівчисько, еге ж?

— Т-так… а зараз усі наші гроші п-про… — Сахариса схлипнула. — Тобто… у нас нічого не лишилось. Ми… так тяжко працювали, так тяжко, а тепер… — вона захлипала знов.

Ронні перехилився через стіл і погладив її по руці.

— Я можу чимось допомогти?

— Я думала… Я сподівалась… Я хотіла спитати — ти не бачиш можливості як-небудь забезпечити… оренду одного з твоїх верстатів? Для нас?

Влизько випростався.

— Для кого? Ти при своєму розумі?

Сахариса висякалась.

— Приблизно такої відповіді я й чекала, — сумно промовила вона.

Влизько, дещо пом’якшавши, знву перехилився через стіл і погладив