Правда - Террі Пратчетт

— Ексклюзивно повідомляв, — вставила Сахариса.

— «ексклюзивно повідомляв «Час». Абзац. «Проте пес Гав врятувався. Саме він став об’єктом розшуку з боку як Варти, так і злочинців, однак його знайшла група свідомих громадян, котрі…»

З рук Вернигори випала літера.

— Ти про Старого Тхора Рона та його братів по розуму?!

— «…свідомих громадян», — повторив Вільям, несамовито киваючи, — «котрі переховували його в той час, як…».

На те, щоб розігнатись як слід, зимові бурани мали весь розмай рівнин Сто Лату. Тож на час, коли вони вганялись в Анк-Морпорк, бурани мчали з неймовірною швидкістю і були вщерть навантажені люттю.

Цього разу це був град. Градини першої величини періщили по плитці на стінах. Вони забивали водозливи й накривали вулиці шрапнельними залпами.

Вони гриміли по даху складського приміщення на вулиці Осяйній. Вони навіть вибили одне-два вікна.

Вільям крокував з кутка в куток, диктуючи крізь ревисько бурі та час від часу перекидаючи сторінки свого записника. З’явився Отто і вручив гномам пару іконографічних пластин. Вся команда рвалася до роботи.

Вільям завершив. Останні літери з клацанням стали на місця.

— Покажіть, — сказав він.

Вернигора вмочив набір в чорнило, приклав до нього аркуш паперу і проїхав по ньому качалкою. Потому він мовчки передав аркуша Сахарисі.

— Ти певен в усьому цьому? — спитала вона.

— Так.

— Я маю на увазі, тут є деякі моменти — ти певен, що все це правда?

— Я певен, що це — журналістика, — сказав Вільям.

— І що це значить?

— Це значить, що тут достатньо правди, щоб дати це в друк.

— Але хіба ти знаєш імена?

Вільям завагався. Тоді сказав:

— Пане Вернигоро, ви могли б де-небудь у тексті вставити ще один абзац?

— Нема питань.

— Добре. Тоді наберіть так: «Часу» стало відомо, що злочинців було винайнято групою впливових громадян під керівництвом»… «Часу» стало відомо, що…», — він глибоко вдихнув. — Ще раз: «Змовників, як стало відомо «Часу», очолював…» — Вільям струснув головою. — «Докази свідчать, що…». Ух… «Докази, які має «Час»…». «Всі докази, що їх має «Час»… має «Час»…»

Він замовк.

— Це буде довгий абзац? — поцікавився Вернигора.

Вільям зацьковано поглянув на вологу шпальту.

— Ні, — змучено сказав він. — Гадаю, зробимо інакше. Впишіть, що «Час» сприятиме Варті в розслідуванні.

— Навіщо? Ми ж ні в чому не винні, чи не так? — сказав Вернигора.

— Будь ласка, просто зробіть це, — Вільям зім’яв шпальту в грудку, кинув її на лаву й рушив у напрямку верстата.

Сахариса знайшла його тільки за кілька хвилин. В будь-якій друкарні є маса закутків, що зазвичай використовуються тими, чия робота вимагає регулярних перекурів. Вільям сидів на стосі паперу, дивлячись у нікуди.

— Ти ні про що не хочеш поговорити? — спитала вона.

— Ні.

— Ти знаєш, хто такі ці змовники?

— Ні.

— В такому разі, чи правильно буде сказати, що ти підозрюєш, хто такі ці змовники?

Він гнівно поглянув на неї.

— Ти що, відпрацьовуєш на мені техніку інтерв’ю?

— Тобто мені можна відпрацьовувати її лише на інших? Не на тобі? — сказала вона, сідаючи поруч.

Вільям бездумно натиснув кнопку «Смартгону».

— Бжжжжж… правда взує одну ногу…

— Ти не в найкращих стосунках із батьком, та… — почала Сахариса.

— Що мені робити?! — скрикнув Вільям. — Це його улюблена приказка. Він твердить, що вона доводить, наскільки люди люблять бути обдуреними… І ті негідники переховувались у нашому будинку. Він по вуха в цій справі!

— Так, але, можливо, він робив це в інтересах когось іншого…

— Якщо мій батько бере в чомусь участь, то він — головний, — рівно сказав Вільям. — Якщо ти цього не знаєш, ти не знаєш де Вордів. Якщо ми вступаємо до якоїсь команди, то лише як капітани.

— Але хіба це не глупство — дозволити їм використовувати власний будинок…

— Ні, це просто дуже-дуже велика самовпевненість, — сказав Вільям. — Розумієш, ми завжди мали привілеї. Це слово перекладається як «приватний закон». І саме так воно і є. Він просто не може уявити, щоб за нього взялися згідно зі звичайним законом. Він не вірить, що по нього можуть прийти, а якби це сталося, він би кричав і гримав доти, доки вони не пішли б назад. Це традиція де Вордів, і ми в цьому таки справні. Гримати на інших, робити все по-своєму, ігнорувати правила. Це — шлях де Вордів. Звісно, не рахуючи мене.

Сахариса старанно втримала вираз обличчя незмінним.

— І я цього не чекав, — завершив Вільям, крутячи скриньку в пальцях.

— Ти казав, що хочеш дізнатися всю правду, чи не так?

— Так, але не цю! Я… мабуть, я десь помилився. Мабуть. Мабуть. Навіть мій батько не міг вчинити такий… таку дурницю. Мені треба дізнатись, що сталось насправді.

— Ти ж не збираєшся з ним побачитись? — спитала Сахариса.

— Збираюсь. Він, напевне, вже знає, що все скінчено.

— Тоді ти маєш узяти когось з собою!

— Ні! — відрубав Вільям. — Послухай, ти не знаєш, що являють собою батькові приятелі. Їх виростили зі звичкою наказувати, і вони знають, що перебувають на правильному боці, бо їхній бік правильний за визначенням, а якщо їх загяняють у кут, вони перетворюються на кулачних бійців — хіба що так і не знімають рукавичок. Вони — вар’яти. Вар’яти й гопники, гопники, причому гопники найгіршого штибу, бо вони — не боягузи, і якщо ти піднімаєшся проти них, вони тільки б’ють сильніше. Вони виросли в світі, де той, хто створював їм досить великі проблеми, просто… зникав. Гадаєш, найнебезпечніші в місті райони — це райони на кшталт Трійчатки? Ти не уявляєш, що коїться на Печерицях! І мій батько — один із найгірших. Проте ми — одна сім’я. У нас… прийнято піклуватися про сім’ю. Тому мені нічого не загрожує. Лишайся тут і допоможи з випуском, гаразд? Напівправда краще, ніж нічого, — додав він гірко.

— Що відбуватись? — спитався Отто, що підійшов саме в ту мить, як Вільям вийшов з друкарні.

— О, він… пішов у гості до батька, — промовила Сахариса, все ще вражена почутим. — Той, схоже, не дуже добра людина. Він був дуже… сердитий на нього. І дуже засмучений.

— Звиняйте, — почули вони. Дівчина обернулася, але поруч нікого не було.

Невидимий співрозмовник зітхнув.

— Ні, внизу, — сказав він.

Вона опустила погляд на неоковирного рожевого пуделя.

— Не будемо заморочуватись, — сказав він. — Так-так, собаки не розмовляють. Правда, одного ви чуєте. Що ж, мабуть, ви телепати. Отже, з цим розібрались. Я не міг вас не підслухати, бо я вас слухав. Той хлопець лізе в біду, еге