Правда - Террі Пратчетт

— Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?

— Ну-у-у… Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, — сказав Вільям. — Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.

— Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.

— Не впевнений, — сказав Вільям. — Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, котра лише кілька годин тому намагалась мене вбити.

— Вбити? — в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.

— Саме так. Ти здивований? — здивувався Вільям. — А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?

— Бачу, ти над цим замислюєшся, — сказав вельможний де Ворд.

Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.

Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, котрі знаються на всіх сферах життя. Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту…

— Я бачу, ти перетрудився, — сказав Вільямів батько тим часом, як постаті підходили дедалі ближче. — Гадаю, тобі потрібно… Так — здійснити морську мандрівку. Можливо, на Туманні Острови, а може, й до Острова Посту. Чи на Бангбангдук. Наскільки я розумію, юнак, що не боїться порпатись у бруді, може зробити там цілий статок. Тим часом як тут немає жодних перспектив… принаймні, для тебе.

Тепер Вільям бачив, що постатей було чотири. Таких персон він був зустрічав у маєтку. Зазвичай вони мали короткі імена на кшталт Луп чи Лясь, і, наскільки можна було зрозуміти, не мали ніякого минулого.

Одна з постатей сказала:

— Єслі ви всьо понімаєте, юний пане, то ми всьо зробим дуже акуратно…

— Час від часу тобі надходитимуть невеликі кошти, — сказав вельможний де Ворд. — Ти зможеш вести життя, достойне…

З прихованої в темряві стелі зійшли вихорки пилу, крутячись, ніби крилате кленове насіння. Пил опав зовсім поруч оксамитового мішечка.

Тихо брязнув завішений саваном канделябр.

Вільям підняв погляд.

— О ні, — сказав він. — Будь ласка… не вбивай нікого!

— Що? — спитав вельможний де Ворд.

На підлогу, розчепіривши пальці рук, мов кігті птаха, звалився Отто Крикк.

— Вітаю! — сказав він закляклому ватажкові. Потім поглянув на руки. — Ох, і про що я думати?! — Він стиснув пальці в кулаки й застрибав на манер боксера. — Анк-Морпоркський школа! Доктор Залізний Кулак!

— Кулак?! — перепитав один із помічників вельможного де Ворда й замахнувся кийком. — А спробуй-но оце!

Прямий правицею зніс його з ніг. Крутячись на спині, чоловік із дубцем вилетів по полірованій підлозі аж за двері. Отто крутнувся з такою швидкістю, що його постать розмазалась у повітрі, й іще один чоловік відлетів з гучним «ляп».

— Шчо то є? Шчо то є?! Я їм давати класичний бокс, а вони зовсім не битись?! — кричав Отто, стрибаючи туди-сюди як боксер-любитель. — О, мій пане, ви боєць! — кулаки вампіра замайоріли в повітрі, й один із атакуючих на мить перетворився на боксерську грушу. Поки він падав, Отто встиг виструнчитись і меланхолійно зловити кулаком підборіддя четвертого нападника. Останній перекинувся через себе й упав.

Все це не забрало й трьох секунд. І тільки тоді Вільям достатньо оволодів собою, щоб прокричати…

Але було запізно. Отто поглянув на лезо, що глибоко загрузло в його грудях.

— Ні, ви тільки дифіться, — сказав він. — На цей робота я мушу міняти сорочка кожен два дні!

Він обернувся до вельможного де Ворда. Той позадкував. Отто хруснув кулаками.

— Заберіть це від мене! — скрикнув вельможний пан.

Вільям похитав головою.

— Он як? — спитав Отто, наближаючись. — Ви звати мене «це», ніби я якийсь тфарюка. Що ж, тоді я робити фсе як тфарюка, гаразд?

Він згріб вельможного де Ворда за вилоги піджака й підняв його в повітря на витягнутій руці.

— У мій країна теш є такі, як ви, — повідомив він. — Вони нацьковувати натовп. Я приїхав до Анк-Морпорк, бо мені казали, що тут це не так. Але це так кругом. Кругом є такі виродки, як ви! І що ж я тепер з вами робити?!

Він зірвав із плечей свою жилетку і стягнув чорну стрічку з руки.

— Фсе одно я терпіти не міг той клятий какао, — сказав він.

— Отто!

Вампір обернувся.

— Так, Вільяме? Чого бажаєте?

— Це вже занадто.

Вельможний де Ворд зблід. Вільям ще ніколи не бачив його таким відверто наляканим.

— О? Що ви? Ви думати, я його кусайт? Вас покусайт, герр ясновельможність? Я не кусайт, бо пан Вільям вважати мене хорошим!

Отто притис де Ворда до себе так, що їхні обличчя перебували на відстані кількох дюймів.

— Але, може, я маю вирішити, чи спрафді я є такий хороший? Або вирішити, чи я кращий… за ВАС?

Повагавшись, він невловимим рухом притягнув вельможного де Ворда ближче… і вкрай обережно поцілував його в чоло. А тоді, поставивши до смерті переляканого чоловіка на підлогу, погладив його по голові.

— Врешті-решт, какао моше бути не такий уже й гидкий, — сказав він, відходячи вбік. — А юні панни, що музицирують за вікном, іноді мені підморгувайт.

Вельможний де Ворд розплющив очі й поглянув на Вільяма.

— Як ти посмів…

— Помовч, — сказав Вільям. — А я скажу тобі, що буде далі. Я не назву жодних імен. Я так вирішив. Бачиш, я не хотів би, щоб мою маму вважали дружиною зрадника батьківщини. А ще є Руперт, і сестри… І я сам. Я захищаю сім’ю. Напевне, я дарма це роблю, але я все одно робитиму це. Коротше, я збираюся ще раз тебе не послухатись. Бо не скажу правди. Всієї правди. До того ж я впевнений, що ті, хто хоче знати все до кінця, досить скоро про все дізнаються. І я не сумніваюсь, що вони зроблять із цього правильні висновки. Такі, як… зробив би ти.

— Зрадника?! — прошепотів вельможний де Ворд.

— Так скажуть. Усі.

Вельможний де Ворд кивнув — так, як робить людина, заскочена в страхітливому сні.

— Навряд чи я взяв би гроші, — сказав він. — Нехай вони придадуться тобі, сину мій. Бо… ти стопроцентний де Ворд. На все добре.

Він повернувся й пішов геть. За кілька секунд із рипінням відчинились і зачинились далекі двері.

Вільям похилився на одну з колон. Його тіпало. Він знову прокрутив розмову в голові. Весь цей час він явно був не при собі.

— Ви в порядку, Вільяме? — спитав Отто.

— Мені недобре, але… так, я в порядку. Тупий, упертий, агресивний, самозакоханий…

— Та годі вам, ви успішно стримуєтесь, — сказав Отто.