Правда - Террі Пратчетт
У нього був і новий стіл. Власне, це було щось більше за стіл: це був породистий антикварний стіл зі справжнього горіха, обитий шкірою, з двома чорнильницями, силою-силенною шухлядок та породистим шашелем. За подібним столом справді можна було писати.
Шип для паперів вони не купували.
Вільям саме вдумливо перечитував листа з Анк-Морпорської Ліги захисту моралі, коли його змусило підвести погляд відчуття, ніби поруч хтось є.
Сахариса завела до повітки купку дивакуватих незнайомців. Втім, за пару секунд він упізнав серед них покійного пана Геральді, чия дивакуватість була йому вже знайома.
— Пам’ятаєш, ти казав, що нам треба залучити побільше авторів? — звернулась до нього Сахариса. — Пана Геральді ти знаєш, а це пані Тіллі… — маленька сива пані зробила реверанс, — вона обожнює котів та особливо жорстокі вбивства. А пан О’Бісквіт, — це був довгоногий та довгорукий молодик, — приїхав аж із Форексу, й шукає підробітку, щоб дістатися додому.
— Справді? Що ви робили у Форексі, пане О’Бісквіт?
— Та, друзяко, вчився в універі Бугари.
— Ви — чарівник?
— Ні, друзяко, мене погнали за те, що я писав у студентський журнал.
— І що ж то було?
— Та все, що хочеш.
— Гм. А… пані Тіллі, то не ви надіслали нам написаний чудовим стилем лист-роздум про те, що всіх осіб віком до вісімнадцяти слід щотижня шмагати, аби вони не зчиняли стільки галасу?
— Щодня, пане де Ворде, — сказала пані Тіллі. — Щоб знали, як бути такими молодими!
Вільям вагався. Але верстат вимагав поживи, а вони з Сахарисою потребували вихідних. Навіть попри те, що Скель приносив їм іноді замітки на спортивну тематику (Вільям не міг розібрати в них ані слова, але поклався на те, що справжні любителі спорту навряд чи вміють читати), їм потрібен був більший штат. Тож варто було ризикнути.
— Чудово, — сказав він. — Ми пропонуємо вам усім випробувальний термін, котрий починається просто… Ох.
Він встав. Усі обернулися, щоби побачити, чому.
— Не турбуйтесь, — сказав Правитель Ветерані з дверей. — Передбачається, що це — неформальний візит. Я бачу, набираєте новий колектив?
Патрицій перетнув кімнату, супроводжуваний Тулумбасом.
— Е-е-е… саме так, — промовив Вільям. — Як ви себе почуваєте, ваша високосте?
— О, чудово. Звісно, дуже зайнятий — стільки доводиться читати, щоб бути в курсі справ. Та все ж я подумав, що міг би зайти поглянути на цю вашу «вільну пресу», про яку мені так розлого й барвисто розповідав командор Ваймз, — Ветерані стукнув ціпком по пригвинчених до долівки опорах верстата. — Втім, здається, далеко на ній не заїдеш{34}.
— Але, ваша високосте, під «вільною пресою» я маю на увазі те, що ми друкуємо, — сказав Вільям.
— А що, хіба ви розповсюджуєте це у вільному доступі?{35}
— Ні, за гроші, але ж…
— Ах, розумію. Йдеться про те, що ви почуваєтесь вільним друкувати все, що забажаєте?
Виходу не було.
— Ну… В цілому, так, ваша високосте.
— Бо це — як там той ще один цікавий термін? Ах, так… «те, в чому зацікавлене суспільство»?
Правитель Ветерані підняв типографську літеру й узявся уважно її вивчати.
— Гадаю, так, ваша високосте.
— Всі ті історії про людоїдських золотих рибок та чужих чоловіків, що зникають у великих сріблястих тарілках?
— Ні, ваша високосте. Це — те, що суспільству цікаво. Наша продукція — інша, ваша високосте.
— Овочі дивовижної форми?
— Ну, не без того, ваша високосте. Сахариса називає це «сторінкою розваг».
— Про овочі та тварин?
— Так, ваша високосте. Але це хоча б справжні овочі та тварини.
— Отже… Є те, що цікаво більшості членів суспільства, наприклад, сторінки розваг — і є те, в чому суспільство зацікавлене, але що зовсім нікому не цікаво.
— Окрім суспільства, ваша високосте, — вставив Вільям, намагаючись не загубити думку співрозмовника.
— Тобто суспільство і члени суспільства — це різне?
— Гадаю, все дещо складніше, ваша високосте.
— Безумовно. Чи не хочете ви сказати, що суспільство — це зовсім не те, що маленькі громадяни, котрих ви щодня бачите з вікон? Що суспільство мислить глобальними, суттєвими, чіткими категоріями, тим часом як маленькі громадяни просто крутяться під ногами зі своїми маленькими справами?
— Мушу визнати, над цією ідеєю треба поміркувати.
— Гм. Цікаво. Я-бо завжди помічав, що розумні й інтелігентні громадяни, досить їм зібратись докупи, легко піддаються впливові найбезглуздіших ідей, — сказав Правитель.
Він обдарував Вільяма поглядом, що говорив: «Я читаю тебе як відкриту книгу, включаючи примітки найдрібнішим шрифтом» — після чого знову роззирнувся по друкарні.
— Що ж, бачу, на вас чекає насичене майбутнє. І мені не варто робити його складнішим, ніж воно неминуче буде й без мене. Я помітив, у вас тут щось монтують?..
— Ми ставимо семафорний пост, — гордовито сказала Сахариса. — Тоді ми зможемо зчитувати сигнали безпосередньо з великої сигнальної вежі. А ще ми відкриваєм корпункти в Сто Латі та Псевдополі!
Ветерані здійняв брови.
— Уявляю, — сказав він, — про скільки овочевих покручів ми ще дізнаємось. Чекатиму з нетерпінням.
Вільям вирішив стриматись за будь-яку ціну.
— Мене завжди вражало, як ті новини, що їх ви отримуєте, так точно пасують під розміри сторінок, — продовжував Правитель Анк-Морпорку, дивлячись на шпальту, над якою працював Боддоні. — Жоднї білої плями. І при цьому щодня трапляється що-небудь достатньо важливе, щоб опинитись на верху першої сторінки. Дивовижно… О, в слові «отримання» має бути дві «н».
Боддоні підняв погляд. Ціпок Ветерані майнув у повітрі й завмер, вказуючи на центр щільно набраної колонки. Гном придивився, кивнув і потягнувся до інструментів.
Шпальта лежить до нього верхом, і ще й дзеркально, подумав Вільям. А ці слова — в самісінькій середині шпальти. Але він їх таки помітив.
— Те, що ви бачите дзеркальним по відношенню до вас, часто легше зрозуміти, якщо воно ще й перевернуте, — сказав Правитель, відсутньо постукуючи себе по підборіддю срібним навершям свого ціпка. — Як у житті, так і в політиці.
— Що ви зробили з Чарлі? — спитав Вільям.
Зворотній погляд Ветерані не відображав нічого, крім щирого подиву.
— Та нічого. А що, треба було?
— Ви, бува, не замкнули його, — з підозрою сказала Сахариса, — в глибокому підземеллі, де він постійно носив би маску, а їжу йому приносив би глухонімий наглядач?
— Гм… Не думаю, — сказав, усміхнувшись, Правитель, — хоча, глибоко переконаний, із цього міг би вийти цікавий текст. Наскільки мені відомо, пана Чарлі запросили до Гільдії акторів — хоча дехто, безумовно, вважав
