Правда - Террі Пратчетт

— Прецедент приблизно шестисотрічної давності, коли звинувачуваний успішно довів, що хоча він дійсно штовхнув постраждалого в озеро, той виринув з повними кишенями риби, тобто лишився в прибутку, — сухо сказав пан Підступп. — В будь-якому разі, я доводитиму, що якщо приховування інформації від Варти є злочином, то всі в місті — злочинці.

— Пане Підступп, я б не хотів, щоб мені довелось пояснювати, де і як я здобув свою інформацію, — сказав Вільям. — Якщо ж мені доведеться, я муситиму розкрити все.

На обличчя адвоката впав відблиск лампи за синім склом у дверях будинку Варти. Це обличчя виглядало геть нещасним.

— Ви справді вважаєте, що ті двоє мали… спільників? — спитав Підступп.

— Впевнений, — відповів Вільям. — Я б сказав, що це… чутно.

В цю мить він майже жалів адвоката. Але лише «майже».

— Можливо, це не зовсім те, в чому зацікавлене суспільство, — повільно промовив пан Підступп. — Можливо, зараз саме час… взяти курс на покращення стосунків.

— Безумовно. І тому, впевнений, ви подбаєте про те, щоб мені не довелося вкласти всі ті слова у вуха командра Ваймза.

— Як не дивно, існує прецедент: 1497 року один кіт успішно…

— Чудово. І ще ви тихенько заспокоїте Гільдію граверів. Ви так добре вмієте заспокоювати.

— Звичайно, я докладу всіх зусиль. Одначе рахунок за мої послуги…

— …не складе ані цента.

Лише тепер пергаментні риси пана Підступпа скривив справжній біль.

— «Pro bono publico»?{33} — проквакав він.

— Саме так. Ви діятимете винятково для суспільного блага, — сказав Вільям. — А що добре для суспільства, звичайно ж, добре і для вас. Хіба це не чудово?

— Разом із тим, — вимовив пан Підступп, — можливо, кожен із нас зацікавлений залишити прикре минуле позаду. Тож я, ох, радий запропонувати вам мої послуги.

— Дякую. Пан Нікчемський тепер Пра… Патрицій?

— Так.

— За рішенням Гільдій?

— Так. Звісно.

— Таємним рішенням?

— Я не повинен…

Вільям здійняв пальця.

— Га? — сказав він.

Пана Підступпа пересмикнуло.

— Жебраки та білошвейки голосували за те, щоб відкласти розгляд питання, — сказав він. — Так само, як і пралі та Гільдія екзотичних танців.

— Гм… Це виходять Моллі-Королева, пані Ручко, пані Коритко та Діксі Вау, — сказав Вільям. — Схоже, Правитель Ветерані провадив цікаве життя.

— Без коментарів.

— А чи можна сказати, що пан Нікчемський ще не цілком ознайомлений з характером тих численних проблем, що постають перед ним у справі управління містом?

Підступп подумав.

— Гадаю, це відповідало б істині, — визнав він.

— І що не останньою з цих проблем є цілковита невинуватість Правителя Ветерані? Що, в свою чергу, ставить під великий знак питання законність виборів? А тому чи не варто би панові Нікчемському, беручись до виконання нових обов’язків, мати кілька запасних пар підштаників? На останнє питання можете не відповідати.

— Це не моя справа — переконувати збори Гільдій переглянути легітимне рішення, навіть якщо воно грунтується на… помилковій інформації. Так само, як і давати панові Нікчемському поради щодо його білизни.

— До завтрього, пане Підступп, — сказав Вільям.

Вільям ледве встиг роздягтись і прилягти, як уже час було вставати. Він так-сяк умився, змінив сорочку і обережно спустився до сніданку. Як виявилось, він був першим.

Всі інші збиралися в традиційній тиші. Більшість із тих, хто столувався у пані Секретової, воліли не робити зусиль для мовлення, якщо не мали що сказати. Але коли пан Борошнюк сів, він витягнув з кишені примірник «Часу».

— Не знайшов нашу газету, — сказав пан Борошнюк, розгортаючи аркуш, — тому купив другу.

Вільям кашлянув.

— Щось є? — спитав він. Навіть зі свого місця він бачив величезні літери заголовку:

«СОБАКА ВКУСИВ ЧОЛОВІКА!».

Він таки зробив це новинами.

— О, Правитель Ветерані виплутався, — сказав пан Борошнюк.

— Хто б сумнівався, — сказав пан Хилько. — Що не кажіть, а він розумний чоловік.

— І з його собакою теж усе гаразд, — сказав пан Борошнюк.

Вільямові хотілось струсонути його, щоб він читав пошвидше.

— Це добре, — сказала пані Секретова, розливаючи чай.

— І все?! — спитав Вільям.

— О, там ще купа всього про політику, — сказав пан Борошнюк. — Якось воно все притягнуто за вуха.

— А які-небудь нові овочі є? — спитав пан Стельмах.

Пан Борошнюк ретельно перевірив решту сторінок.

— Ні, — сказав він.

— У моїй фірмі думають, чи не взятися до продажу насіння з овочів того пана, — продовжував пан Стельмах. — Народ таке любить.

Він спіймав погляд пані Секретової.

— Звичайно, йдеться лише про овочі, припустимі для сімейного перегляду, — квапливо додав він.

— Еге, можна гарно посміятись після обіду, — сказав пан Борошнюк без жодного натяку на посмішку.

Вільям мигцем подумав, чи міг би пан Завірюха вивести горох-гвалтівник. Втім, звичайно, міг би.

— А от мені завжди здавалось, що це дуже важливо, — сказав він. — Тобто те, чи винен Ветерані.

— О, нема питань, це важливо для тих, хто мусить цим займатись, — сказав пан Брошнюк. — Але не дуже розумію, яким боком це стосується нас.

— Але ж… — почав Вільям.

Пані Секретова пригладила волосся.

— Я завжди вважала Правителя Ветерані надзвичайно вродливим чоловіком, — сказала вона, і сконфузилась, коли всі обернулися до неї. — Я хочу сказати, дивно, що в нього немає Правительки. Тобто… Кхм.

— О, ну ви ж знаєте, що про нього кажуть, — сказав пан Вітренко.

Дві руки раптом простягнулись через стіл, згребли здивованого чоловіка за вилоги й шарпнули так, що його обличчя опинилось за кілька дюймів від обличчя Вільяма.

— Я не знаю, що про нього кажуть! — закричав Вільям. — А от ви знаєте, що про нього кажуть, пане Вітренко! Чому б вам не розповісти, що про нього кажуть, пане Вітренко! Чому б вам не розповісти нам, хто саме це каже, пане Вітренко?!

— Пане де Ворде, схаменіться! — вигукнула пані Секретова.

Пан Хилько ледь устиг вихопити з-під пана Вітренка своє тістечко.

— Мені дуже шкода, пані Секретова, — сказав Вільям, усе ще тримаючи чоловіка, що борсався в його руках. — Але я хочу знати все, що знають усі, і знати, звідки вони це знають. Пане Вітренко?

— Кажуть, що він має, ну, дівчину високого становища з Убервальду, — прохрипів пан Вітренко. — І я був би радий, якби ви відчепилися!

— Це все? І що ж у цьому ганебного? Убервальд — дружня нам країна!

— Так, але… так… але кажуть…

Вільям розтиснув пальці. Вітренка відкинуло назад на стілець, але Вільям, важко дихаючи, лишився стояти.

— Ось що: статтю в «Часі» написав я! — видихнув він. — І написане там сказано мною! Мною! Бо це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі любителі слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я —