Правда - Террі Пратчетт
В раптовій тиші пан Хилько підняв газету і спитав:
— Це ви написали?
— Так!
На Вільяма посипався град запитань.
— Я… е-е-е… думав, що для цього знаходять спеціальних людей…
— Ніхто нікого не знаходить. В газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!
— Але… хто каже вам, про що писати?
— Ми просто… вирішуємо.
— Е-е-е… а правду пишуть про великі срібні диски, котрі крадуть людей?
— Ні!
На Вільямовів подив, руку підняв навіть пан Стельмах.
— Так, пане Стельмах?
— У мене серйозне запитання, пане де Ворде. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини…
— Так?
— Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?
Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.
Командор Ваймз стояв на подвір’ї, розмовляючи з Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.
— Ви запізнюєтесь, пане де Ворде, — сказав він.
— Я прийшов завчасно!
— Я про розвиток подій.
Пан Підступп прочистив горло.
— Пан Нікчемський надіслав записку, — сказав він. — Як виявилось, він захворів.
Вільям розкрив записник.
Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я — де Ворд, — подумав він. — Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з «Часом». І зараз я вам…».
— Записку підписала його матінка? — спитав він.
— Не зовсім вас розумію, — сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.
— Гаразд, що ж усе це значить? — спитав Вільям. — У нас немає влади?
— На щастя, — сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, — Правитель Ветерані почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.
— Даруйте, йому дозволено все це записувати? — спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.
— Дозволено від кого? — спитав Ваймз.
— «Ким», — виправив Вільям пошепки.
— Ну, він же не може записувати все, що завгодно? — сказав Дауні. — Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?
Ваймз подивився Вільямові просто в очі.
— Закон цього не забороняє, — сказав він.
— Отже, пане Дауні, Правитель Ветерані не піде під суд? — спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.
Дауні розгублено повернувся до Підступпа.
— Він може мене про це питати? — спитав він. — Отак підійти й запитати щось таке?
— Так, ваша вельможносте.
— Я повинен відповідати?
— За даних обставин його запитання обгрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.
— Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорку? — ввічливо спитав Вільям.
— Ми хотіли б, пане Підступп? — спитав Дауні.
Пан Підступп зітхнув.
— За даних обставин, ваша вельможносте, це було б доцільно.
— Ох, добре, ну що ж: суду не буде. Що цілком зрозуміло.
— І його не милуватимуть? — спитав Вільям.
Вельможний Дауні обернувся до Підступпа, котрий знову тихенько зітхнув.
— Знов-таки, ваша вельможносте, за…
— Добре, добре… Ні, йому не потрібне помилування, оскільки цілком ясно, що він цілком невинуватий, — роздратовано сказав Дауні.
— Чи вважаєте ви, що це стало ясно завдяки прекрасній роботі командора Ваймза та його самовідданих підлеглих, проведеній з невеликою допомогою газети «Час»? — спитав Вільям.
Вельможний Дауні отетерів.
— Я так вважаю? — пробелькотів він.
— Думаю, ви могли б так вважати, ваша вельможносте, — вичавив Підступп, остаточно поринаючи в меланхолію.
— О. Тоді вважаю, — сказав Дауні. — Так.
Він витягнув шию, щоб побачити, що пише Вільям. В свою чергу, Вільям краєм ока спостерігав за виразом обличчя Ваймза. Цей вираз являв собою дивну суміш захоплення та гніву.
— Чи можете ви, як офіційний представник Ради Гільдій, заявити про винесення заохочення командорові Ваймзу? — спитав Вільям.
— Хвилину, я… — почав Ваймз.
— Навпевне, так, авжеж.
— Гадаю, грамоту чи Медаль Варти буде вручено якнайближчим часом?
— Послухайте… — сказав Ваймз.
— Дуже, дуже можливо. Дуже можливо, — сказав вельможний Дауні, кінцево зметений вітрами змін.
Вільям надзвичайно скрупульозно записав, і закрив блокнот. Серед оточуючих одразу запанувала атмосфера полегшення.
— Дуже дякую, ваша вельможносте, пані та панове, — життєрадісно сказав він. — О, пане Ваймз… У нас із вами є теми для обговорення?
— Не зараз, — прогарчав Ваймз.
— Чудово. Мені саме час іти писати текст, тож дякую всім ще…
— Ви, звісно, покажете цей… текст нам — перед тим, як ставити його в газету? — спитав пан Дауні, беручи себе в руки.
Вільям загорнувся у своє нахабство, як у плащ.
— Гм, ні, не думаю, ваша вельможносте. Бачте, це — моя газета.
— Він може..?
— Так, ваша вельможносте, може, — сказав пан Підступп. — Боюся, може. Свобода слова є однією з прекрасних давніх традицій Анк-Морпорку.
— О небо, справді?
— Так, ваша вельможносте.
— І як же вона вижила?
— Точно не знаю, ваша вельможносте, — сказав Підступп. — Але пан де Ворд, — додав він, дивлячись Вільямові у вічі, — безумовно, не відступиться від своєї звички підривати стабільність у нашому місті.
Вільям ввічиливо усміхнувся йому, кивнув усім іншим і рушив через подвір’я до виходу на вулицю. Тільки опинившись на безпечній відстані, він нарешті розреготався.
Минув тиждень. Це був тиждень, насичений подіями, що не стались. Навіть пан Влизько з Гільдії граверів не заявив жодного протесту. Вільям замислювався, чи не внесли його в папку під грифом «Не звертати уваги». Зрештою, ті, кому слід, могли зробити висновки; Ветерані явно заборгував перед «Часом», і навряд чи хтось прагнув стати сплатою цього боргу…
З Варти не приходили теж. Поблизу друкарні, щоправда, постійно трудилися значно більше підмітальників, ніж зазвичай, але коли Вільям послав сотню доларів Гаррі Королю (плюс букет пані Король), бруківка на вулиці Осяйній сяяти негайно перестала.
Вони переїхали до нового приміщення, розпочавши в старому ремонт. Домовитись із паном Сирником було легко. Він прагнув лише грошей. З такими немудрованими людьми завжди знаєш чого чекати, навіть якщо й мусиш при цьому щохвилини перевіряти, чи на місці твій гаманець.
Приїхав новий верстат — і гроші, як завжди, дозволили зробити це майже без тертя. Гноми вже навіть встигли його помітно переробити.
Нова повітка була меншою за попередню, проте Сахариса таки примудрилась відгородити крихітного закапелка для редакторів. Вона розмістила там вазон та вішалку, і з невимовним захватом говорила про простір, який буде в їхньому
