Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Так і минула ніч. На сході вже сіріє небо, а по землі стелиться мла і все огортає довкола; здається, під нею дихає й ворушиться земля… Ратники князя дивляться з валів: перед ними на протилежному березі натовп, стоїть стіною, голова до голови, плече в плече; люду, як того піску… Спереду на конях Мишки і старійшини кметів.
Хвостек зійшов на другий поміст вежі, стоїть, лічить і не може полічити. Хитає головою.
— Хай стоять… постоять та й розійдуться!
Куди не гляне, бачить знайомі обличчя; он там брати стоять тих, кого убив він, тут — сини потоплених в озері, а ось — ті, що побували в замку разом з Мишками; їх тут цілий гурт, стіною стоять і дивляться на городище, ніби хочуть очима його з'їсти.
— Хай надивляться! — буркнув він і, не поспішаючи, зліз із драбини. Під вежею п'яні смерди розставляли людей і намагалися їх підбадьорити.
— Та це ж чернь, а не вояки, ну й дружина — від сохи та рала… набрід…
Вийшла Брунгільда, подивилась довкола, заламала руки й очі заплющила. Хвостек засміявся, але був блідий, як мрець.
А по той бік озера — о диво! — ні крику, ні поклику; стали, стоять, потім почали все ближче й ближче підходити. Одні на плечах човна несуть, інші плоти зв'язують. А ці ось лаштують луки й пращі.
Зійшло сонце, небо чисте-чисте. Мишки кричать здалеку:
— Це, клятий Хвосте, останній твій день! Вклонися сонцю й попрощайся з ним, більше ти його не побачиш!
Князь не слухає, сидить на лаві й п'є. Дружинники натягують луки. А праворуч і ліворуч з'являються все нові й нові човни, ніби з-під землі виростають; люди тиснуться до них; спущено й плоти; позв'язувані один з одним, вони простяглись аж до валів. Раптом посхоплювались люди, що лежали в ровах; з обох боків почувся бойовий заклик, аж земля здригнулася; зграя круків зірвалася з вежі і з голосним карканням злетіла до хмар. Засвистіли стріли. З обох сторін посипалось каміння. З вежі падали кругляки та брусся і збивали людей в озеро. Як тільки лава нападаючих плюсне в воду, в городищі лунає переможний крик. Тільки-но впадуть одні, на їх місце тиснуться інші, по вбитих лізуть живі.
— На вали! На вали!
Смерди бігають, штовхаються, кричать… Двічі відбито напад; кмети втретє наступають; натисли на сторожу, загнали її до воріт, а потім у подвір'я. Дійшло вже й до рукопашного бою…
Хвостек подивився й побіг у дім.
Вскочив до світлиці й виніс на руках княгиню. За нею з плачем побігли й інші жінки…
— На драбину! До вежі! На вежу! На вежу!
Несуть вузли, якесь шмаття — хто що вхопив…
— На вежу найбільш надійних!
На драбині аж чорно від людей, вона вгинається під їх вагою, а ненаситна вежа все поглинає й поглинає відступаючих. Зі страшним криком збігла на подвір'я зігнана з валів сторожа: напали на неї з усіх боків, не змогла вистояти; трупами встелені стежки й вали… Мертві тіла з окривавленими обличчями плавають в озері. Всі, хто живий, видираються по драбині, і ось її вже тягнуть всередину, а двері підпирають колодами.
Городище здобули Мишки. Хто не здавався, той загинув, а того, хто кинув зброю, зв'язали. Люди посунули у світлиці й комори — шукати, забирати, але нічого не знайшли: скрізь було порожньо. Тільки в одній із світлиць княгиня поставила жовтий дзбан з отруєним медом, але Мишко, вскочивши першим, помітив його і жбурнув на підлогу так, що з нього тільки черепки посипались. Переможці заповнюють городище. Підкидаючи вгору шапки, вони вигукують:
— Ладо!.. Звитяга — на боці Мишків! Хай щезне Хвост!
Всі звертають погляди на вежу. Проте наблизитись до неї не можна. Кожен, хто підходить близько, гине. Згори падає каміння і вбиває на смерть. І кмети відступили від вежі.
Раптом хтось кинув у шопу смолоскип; а інший підпалив розмальований будинок. Повалив дим, запалали світлиці!
— Не залишимо каменя на камені, балки на балці! У попіл перетворимо Попельків!
Мишки почали сурмити в ріг і скликати докупи своїх людей. Наказано було розташуватись серед двору, хай дощенту горять усі будівлі.
За цей день багато чого зробили, а про вежу можна буде подумати й завтра. Тим часом полум'я жадібно пожирало сухі дерев'яні будівлі. Люди, що в них поховалися, ще не встигли вискочити, як огонь обійшов довкола і все перетворив у суцільне море пожежі.
Мишки зі старійшинами рушили на раду. Вийшли з подвір'я і попрямували на пагорб, що височів неподалік. Тут, перед їхніми очима, постало страшне видовище.
Неглибоко закопані тіла потруєних дядьків і племінників Хвостка повигрібали з землі пси, погризли й тут же подохли біля них. Страшні, збезчещені трупи лежали впереміш із дохлими собаками. Мишки й старійшини здригнулися.
— Останній з їхнього роду! — вигукнув Мишко. — Звів їх зі світу, щоб ніхто після нього не залишився… окрім старого Мілоша й сліпого Лешка.
— Та двох синів, що виховуються в німців, — дождав другий.
— То хай же для цих тіл погребним вогнищем буде пожежа в його домі! — сказав Мишко.
Одразу ж покликали служників і наказали зібрати тіла й понести їх туди, де палав найбільший вогонь, щоб згоріли вони в ньому, а духи зі скаргами полинули до прабатьків.
Хвостек бачив з вежі, як челядь зібрала трупи і, обмивши їх водою, прикрила шатами, поклала на ноші й попростувала до вогню.
Надвечір пожежа вщухла. Гурти людей розташувались на спочивок у городищі, але подалі від вежі, бо з неї раз у раз летіли стріли, каміння і брусся й давили людей, мов ту солому…
Мишки із старійшинами посідали колом та й почали раду радити.
Що робити з вежею, й людьми, які засіли в ній? Вогнем їх не візьмеш, бо камінь не піддається; сокирами й молотами не пробити товстого муру, ні зверху пташкою не влетіти ні знизу мишею й кротом не підритись, — вежа глибоко сидить у землі… майже настільки, наскільки підноситься вона над землею…
Ми їх одним голодом візьмемо, не гублячи марно людей, — сказав Мишко Кривава Шия. — Розташуємося табором навколо вежі. У них запасів на місяць, а ми сидітимемо два; якщо ж буде у них на два, посидимо довше… поки їх усіх до одного не виморимо… Чим більше там замкнулось людей, тим швидше вони загинуть від голоду… Половину народу ми розпустимо; залишиться нас тут стільки, щоб не дати їм вилізти з ями.
І зробили так, як домовились;
