Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

— Я зовсім не дивилась!

— Дивилась! Що ти в нім знайшла? У нього таких, як ти, дома буде, певно, із шестеро, — вибір великий. Що, хочеш сьомою бути?

Міля глянула на батька; він знову пригрозив їй.

— Завтра вранці, коли від'їжджатиме, не смій мені й на очі показуватись! — додав він. — Пам'ятай!

Всі пішли спати. На другий день Доман прокинувся рано; коні вже стояли напоготові; однак він сів на лаві.

— Щось мені у спеку їхати не хочеться, — похмуро промовив він.

— Почекайте до осені, коли настануть холоди, — відповів гончар, — чи ж я вам забороняю залишатись?

Нічого не відповівши, кмет поплентався до озера. Човни стояли біля берега; він наказав перевезти його на острів, — рвався до храму.

Міля, побачивши, як він виходив, побігла до тину, пригнулася, щоб не побачив її, і в щілинку почала стежити за ним. Мірш помітив дочку, але стримався і промовчав. Човен відчалив від берега. Дзіва сиділа в контині й дивилась на вогонь, але з учорашнього дня в її очах щось дивно мерехтіло, — вона нічого не бачила, окрім темряви й іскор, що підлітали вгору. В храмі було повно людей, стояв глухий гомін. Старий віщун ворожив і приймав пожертви; сивоволоса жриця відшіптувала чари, роздавала зілля. Відхилилася запона. Доман знову з'явився перед дівчиною. Дзіва зашарілася, затремтіла, відвернула вбік очі і, дивлячись на вогнище, наче заклякла на місці. Доман усе стояв і стояв перед нею; спершись на стовп, оглядав храм. Дівчина поміркувала і вирішила сказати йому, щоб ішов звідси геть; підвелася з каменя, висунулася з другого боку храму, — не хотілося їй зустрічатися з ним біля виходу. Тільки зайшла між тини, а він мов з-під землі виріс перед нею. Окрім них тут не було нікого; парубок схопив її в обійми, і поцілував. Дзіва скрикнула, заплющила очі; коли розплющила, його вже не було. Він утік.

Сильно розгнівана, вона знову повернулась до храму. Вмилася водою зі святого джерела, але обличчя в неї пашіло вогнем, і чим довше вона вмивалася, тим дужче воно пашіло. У дівчини сльози навернулись на очі, і вона заплакала.

— Ой доле ж ти моя, доле!

Дзіва глянула на чорну постать Нійоли: гнівно втупився в неї вогненний погляд богині. Здавалось, у ньому палала жадоба до помсти. Вогнище згасало, дівчина метнулась підкинути дровець. Люди розходились, наспівуючи пісень про Ладо і Нию; співи котилися над озером і заростями, але лунали смутно. Дзіва також вийшла й сама, не знаючи як, заспівала якусь давню, ще в дитинстві чуту пісеньку.

Віддалік між дерев раз у раз можна було бачити Домана, котрий вештався у натовпі людей; він зривав листя, жував його й випльовував. Потім ліг на траві і чи то слухав, чи то дрімав. Не знав, що робити з собою.

Візун, що походжав між людьми, підійшов і нагнувся над ним.

— Ти ще тут? — спитав.

— Я й сам не знаю, як забрів сюди, — сказав Доман.

— А де ти ночував?

— У гончаря, що має дочку гарну.

— То й візьми її і не ходи марно коло тієї, яка не хоче тебе.

— Може, й та не захоче?

— Гончарева дочка — вийти за жупана? — засмі явся. старий Візун. — Вже скоро й вечір, — додав він, — повертайся до Мірша, так буде краще.

Доман позіхнув, потягся, встав і, за порадою старого, сів у човен; відчаливши, поринув у роздуми.

«Старий знає, що треба робити; краще шаліти, ніж отак побиватись».

Коли човен пристав до берега, старий Мірш, що сидів під своєю вербою, визирнув з-за віт.

— Цілий день я нічого не їв, одне тільки листя, мов той кінь, жував, — заговорив Доман, — голодний, як собака. Змилуйтеся, батьку, ще раз, віддам вам ведмежу шкуру для підстілки, по-князівськи відпочиватимете на ній.

— Шкура мені не потрібна, сіно краще, — мовив старий. — А до хати ходім. — І він показав рукою на двері. Міля ще здалеку впізнала човен і прибулого, сплеснула в долоні; подивившись на себе в цебро з водою, вона на голові поправила вінок із рути; груди в неї високо здіймались.

«Батько каже, що їх у нього аж шість! — мовила вона сама до себе. — Що мені до того? Він мене найкраще кохатиме. І я всіх порозганяю. А чи ж я не молода, не гожа? Гей! Сяду на коника поруч з ним, чорна шапочка, ланцюжки на грудях, ланцюжки на руках, на плечах — хутро, — ось яка я пані жупанова! Кланяйтесь своїй пані!»

Дівчина вбігла до світлиці — тут не було нікого, повернулась у другу кімнату, мусила поправити вінок, що знову зсунувся з голови.

«Як подивлюсь на нього… як подивлюсь, то він і візьме мене. Гей, дивино, красолю… та ще коли б любисток був, я дала б йому з медом, щоб не міг ні їсти, ні спати, поки не взяв би мене».

Вона ще зітхала, коли за дверима, біля хати, почувся жалібний спів. Визирнула в віконце. Стежинкою, що вела з берега, йшла, заточуючись і наспівуючи, стара Яруга, відьма, що знала все: і любисток, і грабельки, і всілякі любовні таємниці. Кого хотіла, того й причаровувала. Ніби навмисно вели її духи сюди. Вискочила Міля тильними дверима й підкликала стару до себе.

— Е-е! — вигукнула Яруга. — Це вже так судилось, коли я знадобилася чарівній дочці гончаря!

І вона квапливо підійшла до плоту; Міля стояла біля перелазу, приклавши до вуст фартушок.

— Матусю Яруго, — прошепотіла вона, — ти все знаєш… Чи не так?

— Овва! А чому б і ні? — розглядаючи її, сказала стара. — Голубко ти моя! Я все знаю, навіть і те, що тобі хочеться мати славного, як сама, хлопця.

Міля почервоніла й нахилилась до вуха Яруги.

— Дай, мені любистку! Все, що захочеш, дам!

— Тобі?! — засміялася стара. — Та ти ж сама як любисток; треба зовсім сліпому бути, щоб не закохатись у тебе.

— Любистку дай мені, матусю! — гарячково повторила Міля і, відстебнувши від сорочки срібну запонку, кинула її в руки старій.

Яруга здивувалась, нахмурила лоба; не поспішаючи, зняла з плечей торбу, сіла на землі біля перелазу й почала діставати з вузликів зілля й пучки корінців. Міля, тремтячи й лякливо озираючись, чекала. Яруга сунула їй у руку якоїсь сухої трави…

Зітри на порох і дай випити; коли питимеш, дивись йому в очі і не моргни. Бо як моргнеш — все пропало.

І вона голосно засміялась. Мілі