Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
«Батько може розгніватись, навіть ударити!» — подумала вона собі. Вхопила приготовлений кубок, рвучко налила меду й сама простягла Доманові, дивлячись йому в очі. Він узяв. Почав пити. Міля, хвилюючись, втупилася в нього і не моргнула, хоча батько — вона це почувала — грізно позирав на неї. Випив! Почервонівши, як вишня, вона побігла в другу світлицю.
— Тепер він мій! Мій! — запевняла себе дівчина і мало не плескала в долоні. — Яруга все знає!
Хтось непомітно підійшов до хати і став під вікном; віконниця була відчинена; сперся на стіну й нахилив голову — хтось визирнув до нього. Розмовляли пошепки, але дув вітер і нічого не можна було почути; шепотіли довго, майже до світанку, — хтозна про що говорили і до чого домовились.
Вже під кінець голос із віконця порадив:
— Сватів треба присилати, просити батька, інакше я не згодна!
— Батьку Мірш, не піду я сьогодні додому; дорога розмокла, кінь сковзатиметься.
— Чекайте до зими, — відповів старий, — ударить мороз — буде сухо.
І Доман залишився. Сів над озером і замислився. Міля визирала з-за тину; старий Мірш щось бурмотів, умостившись під вербою. Надвечір підійшов до нього кмет.
— Батьку, — мовив він, — я б прислав до вас сватів, коли б знав, що не виженете їх.
— А багато в тебе жінок?
— Жодної нема.
Мірш подивився на нього.
— Дочка моя випещена, білолиця, гідна й жупана, я її віддам тобі лише за жінку, інакше й не думай. Присилай, як велить старий звичай наш, сватів своїх.
Доман вклонився.
— Я поїду додому, зберу дружбів. Згода, господарю?
Вже добре стемніло, поки велась ця розмова. Доман щось почав наспівувати; на душі в нього повеселішало. Він подумав собі: «Гей, старий Візуне! Це — ліки чи отрута? Одну беру, а про іншу думаю; сватання в одному місці, а серце — в іншому!»
Та ось старий Мірш показав пальцем на бори.
Над безмежним простором лісів спалахували заграви: одна, дві, десять — з усіх боків; Доман глянув і крикнув:
— Вогненні віці!
Всі заметушилися; а Доман непомітно вскочив у подвір'я, підійшов до віконця й постукав.
— Дівчино, рибчино! Бувай здорова! Вогненні віці палають у горах, я мушу йти на війну. Якщо залишуся живим, то пришлю до тебе сватів. Батькові я вже кланявся і просив — будеш моєю!
З віконечка долинув чи то плач, чи сміх. А може, те і друге?
— О милий мій, милий, мій соколе єдиний! Повертайся живий та здоровий з війни! Я буду виглядати тебе, на небо дивитись і сльози лити, поки не повернешся і сватів не пришлеш!
— На коней! — крикнув Доман своїй челяді.
— Доман повернеться! Повернеться! Приїдуть свати. І він буде моїм!
X
На самому вершечку вежі стояла ясновельможна княгиня і позирала навкруг; був вечір, той самий вечір, коли запалали вогненні віці. Князь, спершись на мур, дивився вниз, на подвір'я замку, на сторожу, що походжала по валах, на смердів, що скликали дружину, на озеро, в якому відбивалася далека заграва. Та нічого ще не було видно… Нічого… Далі стояли два хлопці, майже однакові на зріст. Глянувши на них, відразу можна було сказати, що прибули вони з чужого краю. Вбрання на хлопцях було з тонкого сукна і по-іншому пошите, взуття — важке й міцне; в одного й другого при боці висів довгий меч. В очах у них ще сяяла юність і жадоба до життя, але якась дика й звіряча. Хоч вони були ще дуже молоді, мали вигляд вояків, безжальних і ласих на здобич.
Саме цього дня, вранці, коли ворота закладали колодами, на поганеньких конячках під'їхало двоє молодих верхівців, одягнених у прості гуні, й почали проситись до замку. Їх не впускали; та ось вийшов старший смерд, глянув на них, скрикнув і наказав відкотити колоди; захекавшись, провів прибулих у двір, потираючи від радості руки. Разом з хлопцями зайшов до світлиці. Князь лежав на лаві, — цієї ночі після гостювання у П'яста йому не спалося. Він схопився, щось пробурмотів, зиркнув, — хлопці кинулись йому до ніг і почали стискати його коліна. Князь із остраху сплеснув у долоні.
— Хто вас прислав сюди в таку годину? — заволав він.
Перш ніж вони встигли відповісти, прочинилися двері і вбігла ясна пані — з криком і сльозами, з радістю і розпачем:
— Діти мої! Чого ви сюди приїхали?..
Хлопці стояли мовчки, перезираючись між собою.
— Занудьгували ми в далекому краї, — сказав старший, — і дід дозволив нам вирушити в дорогу; ми сіли на коней і вночі, манівцями, пробирались через нетрі й ліси і от приїхали, щоб обняти вам ноги…
— А тут війна на порозі! — вигукнула княгиня. — О діти мої! Хтозна, що буде з нами, хоч би ви живими залишилися… По мирах хвилювання, чернь готується проти городища…
Княгиня заламувала руки, а Хвостек бурчав:
— Не посміють! Побунтують, покричать… а тоді прийдуть на переговори, і ми дійдем згоди… Але тих, що підіймали голови… — І він показав рукою вгору. — На гілляку!
І в таку грізну годину прийшли в замок веселощі. Цілий день тішились радістю, отруєною страхом. Ледве набігав на обличчя усміх, як його проганяла тривога. Посилали людей у розвідку, і вони повертались один по одному.
— Що чути? — питав Хвостек.
— Що ви бачили? — питала ясна пані.
Смерди чухали потилицю.
— Небезпека велика… — сказав перший з них, прийшовши на другий день уранці. — По дворах готуються, люд збирається по хатах… Кмети ремствують. Мишки бігають від обійстя до обійстя…
Другий повернувся десь ополудні, говорив те ж саме; третій — надвечір і повідомив, що вночі будуть запалені вогненні віці.
Хвостек розсердився й наказав замкнути його у вежі.
— Бреше, негідник, кмети підкупили його… Не посміють…
Княгиня кинулась йому до ніг.
— Милостивий пане! Відправте назад дітей.
Вона плакала й благала. Хвостек гнівався. Від'їзд відклали до вечора.
Тепер усі стояли на вежі — чекали й дивились, чи не з'являться вогненні віці. Хлопці перешіптувалися:
— Хай би була війна! Ми впросимо батька й матір, залишимось із ними — ото вже нап'ємося кметової крові!.. Хай знають, як сакси воюють!
Було тихо й темно; вони дивилися з вежі, тільки заграва
