Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Хотів кмет ближче підійти до неї, але Дзіва відступила; проте не зводила з нього очей. Цей парубок, якого вона вбила і який залишився живим, збуджував у ній дивне почуття — жалість і боязнь.
— Не ображайся на мене, — сказала вона, — я й сама не знала, що робила, але ж мусила захищатись. Якщо хочеш помститися за пролиту кров, візьми меча і вбий мене, тільки так, щоб я не мучилась, дай спокій моїм братам і родові моєму. Я не боюся смерті, — додала вона, — блукатиму з духами по вічнозелених лісах та луках і співатиму пісень.
Доман знизав плечима.
— Дзіво, — мовив, — чого б це я мав убивати! Та скоріше я вдруге наважився б викрасти тебе, хоч і з храму, і дав би себе покалічити, тільки б ти була моєю.
Дівчина зашарілась і похитала головою.
— Це неможливо, — тихо прошепотіла вона, — неможливо…
Жаль мені тебе, — вів далі Доман. — Ні до кого більше не лежить серце. Я бачив, якось підкравшись до двору, твою сестру, саме виходила вона до череди; гарна дівка, але ж таких на світі багато. Що мені до них?
Він говорив, а Дзіва з цікавістю дивилась на нього й несвідомо повторювала:
— Це неможливо! Неможливо!
Коли вони собі отак розмовляли, — він скаржився, а вона ніби не хотіла слухати, — серце в неї так дивно защеміло, як ще ніколи в житті. Щось захоплювало її в ньому, можливо, те, що він постраждав від її руки. Сама не знала, що з нею сталося, але в душі побоювалася помсти заздрісних духів. Та, незважаючи на це, вона поривалася до нього, — її приваблювали його сірі очі, вуста, голос, доброта і те, що він відрікся від помсти. Вона почервоніла, як мак; рада була б утекти, та не могла. Стояла як укопана, зачарована його поглядом. І щораз більше її охоплювала тривога, мало голос не відібрало в неї.
— Іди собі, прошу тебе, — ледве вичавила з себе, промовила не своїм голосом, — іди й не приходь більше!
— А якщо знову прийду? — пробурмотів Доман.
Дзіва опустила очі й промовчала.
— Ти ж сама сказала, — додав він, — що я маю право забрати в тебе життя — право помститись і пролити кров. Я маю право відомстити братам твоїм, дому, цілому родові, але не хочу цього робити.
— Убий мене! — спокійно повторила Дзіва.
— Мені б жаль тебе було! — сказав Доман, сміючись. — Ні! Ні!.. А як повернусь і попрошу, то хоч дозволь глянути на тебе…
Дівчина зашарілася, затремтіла, білим фартушком затулила обличчя і раптом кинулась між тини, полетіла стрілою до вогню.
Доман постояв, зірвав з дерева кілька листочків, узяв їх у рот і почав замислено жувати; ступив кілька кроків і знову став, потім повернувся і пішов блукати по острову. Сивоволоса жриця показала йому хатину Візуна. Старий сидів на порозі й годував голубів, що саме зліталися до нього. Побачивши Домана, він з юнацькою запальністю підвівся й розпростер руки для обіймів.
— То дівка не вбила тебе? — вигукнув він. — Я наче знав, що так буде!
Сміючись, Доман розстібнув сіряк, відгорнув сорочку й показав широку, ще не зарубцьовану як слід рану.
— От проклята вовчиця! — мовив старий, обіймаючи його. — Стільки в неї сили! Ти знаєш, що вона тут? Може, думаєш помститися?
— Я бачив її, — сказав парубок, — розмовляв з нею. І зовсім не хочу мститися. Вона й досі не виходить з моєї голови, хоч і проганяє мене. Каже, духам дала обітницю.
Візун похитав головою.
— Треба тобі взяти іншу, тоді про цю забудеш… Викрадати її звідси не годиться, — сказав старий. — Усі вони однакові. Цвітуть, поки молоді, а на старість тільки й знають гризти. Візьми собі іншу, іншу візьми! Жінка тобі потрібна, без неї не проживеш.
— Отче мій, — відповів Доман, — не лай мене, але інші мені не до вподоби.
Візун махнув рукою.
— А ти спробуй взяти іншу, — повторив він, — тоді побачиш. Молодість піддається пристрастям, але вони швидко холонуть. Ти сумуватимеш за цією доти, поки іншої не візьмеш.
Нарешті вони розійшлись. Доман сів у човен і переправився на другий берег.
Старий Мірш все ще сидів під своєю вербою. Побачивши Домана, здивувався, що той так швидко вертається назад. Доман вистрибнув з човна, жуючи листочок, зірваний ще на острові, але помітно повеселі шав. І відразу ж підійшов до Мірша.
— Гей, старий гончарю! — звернувся він. — А чи не міг би я у вас чимось підживитись і переночувати?
— Чи ж я відмовив би? — сказав старий. — Хоч би ви й не були ні кметом, ні жупаном, на те в мене й хата, щоб приймати в ній гостей. Ходімо! — І він устав.
Саме мали вже подавати вечерю, і дочка Мірша вийшла кликати батька; Доман звів на неї очі. Дівчина була пещена, — ні в полі, ні дома біля господарства не працювала; хіба що вишивала рушники та часом пряла куделю; зате любила пишно вбиратися, знала, що гарненька на вроду. Доман і дочка гончаря подивились одне на одного, і обоє почервоніли. Їй відразу сподобався цей жупан чи кмет, котрий скидався на пана, і він подумав, що дівчина приваблива; а що, якби вона йому, як радив Візун, та й стала за ті ліки?
Вони ввійшли зі старим до хати, де їх чекав накритий білою скатертиною стіл. Міля прислуговувала сама, носила миски і кубки й за кожним разом, коли входила, поглядала на жупана, а він на неї. Якось навіть усміхнулась, розтуливши рожеві вуста і показавши білі зубки. Дочка гончаря і в будень була розкішно одягнена; на всіх пальцях блищали срібні персні, деякі з камінцями, біля шиї яснів величезний золотий гудзик, у косах — шпильки, у вухах — сережки, на руках — обручки, на голові зеленів вінок; дівчина весело й пустотливо пускала очима бісики.
«От коли б раніше її зустрів, — міркував, дивля чись на неї, Доман, — може б, і взяв її за жінку!»
Їли собі й розмовляли. Коли кінчилась вечеря і більше не потрібно було ні приносити, ні забирати миски, молода господиня, прочинивши з другої світ лички двері, ніби крадькома поглядала, чи не кличе її батько, а насправді ж зирила скоса на молодого жупана.
«Можеш узяти мене, — говорили її лукаві очі, — я не дуже опиратимусь».
Вже смеркло, як Доман пішов у повітку, де йому постелили. Старий Мірш підкликав до себе дочку й посварився на неї пальцем.
— Ти чого, козо, —
