Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

відсіч кметам. Брунгільда, побачивши після довгого заціпеніння, що чоловік її тільки лається, але нічого не робить, покликала Муху — пішла оглянути засіки. Зерна було достатньо, але, крім двох каменів від старих жорен, тут нічого не виявилось, чим би можна було намолоти борошна. Стояла й піч, але про випікання хліба годі було й думати, бо ненадовго б вистачило дров. Потерте на крупу зерно разом з водою — єдиний харч для голодних людей. І так мали жити довгі місяці! В сум'ятті, коли тікали на вежу, рідко кому вдалося щось захопити з їжі; кілька черствих шматків хліба й коржів знайшли. Криниця, з якої мусили черпати воду, була стара й занедбана, і перші відра вилили геть. Потім, знемагаючи від спраги, змушені були пити і цей бруд.

Збройна чернь, що сиділа внизу, здавалась Брунгільді, котра дивилась у шпаринку, грізною і страшною. Княгиня спитала Муху, чи зможуть вони втримати її в покорі; він глянув униз і нічого не відповів. Ті, що вчора падали долілиць перед своїм паном, тепер, коли він був у небезпеці, хотіли звільнитися від ярма неволі й невдоволено бурчали. Їй видно було, як вони лежали долі, байдужі до всього, і ледь-ледь підводили голови, коли їх гукали. Декотрі, озираючись, потай перешіптувались по кутках. Усі вголос вимагали їжі й питва, і палиця смерда ледве могла примусити їх мовчати.

Брунгільда відвела Муху вбік і показала вниз, на людей.

— Ротів багато, а рук мало! — шепнула вона. — Що його робити?

Вони довго пошепки розмовляли між собою. Хвостек то ходив, то звалювався в куток на шкуру, то підскакував до бійниці й дивився на Мишків, котрі спокійно черпали з бочки привезене пиво, — самі пили й людей пригощали. Тоді він, скрегочучи зубами, відбігав від бійниці й знову повертався на постіль. Зустрічалися вони з жінкою мовчки, не говорячи жодного слова, й обминали одне одного. Брунгільда розмовляла з Мухою, а князь, коли йому набридало мовчати, підкликав до себе вірного слугу й починав з ним радитись.

Вже запав морок, як Муха зійшов униз і виділив людей на нічне вартування; кому схотів, тому й сказав стати окремо; одні повинні були зійти наверх, на вежу, інші — залишитись унизу. Ті, що зосталися, не гнівались: хоч і на гнилій соломі, але принаймні мали можливість лежати.

Вартовим було наказано лізти по драбині; якщо хтось наближатиметься до вежі, пускати стріли й кидати каміння. Тільки-но вони пішли, як дві жінки, служниці Брунгільди, принесли в двох мисках вечерю. Була то якась юшка — сяк-так розбовтана у теплій водичці крупа; голодні люди допались до неї, і за хвилину миски спорожніли; занепокоєна княгиня крізь шпаринку спостерігала, як вони їли; після вечері всі, де хто лежав або сидів, позасинали якимсь дивним, важким сном: то один, то другий підкидався, марно намагаючись пробудитися. За годину-другу боротьба зі смертю припинилася, і внизу запанувала глуха тиша.

Муха спустився з лучиною в руці, обійшов усіх по черзі, кожному приклав до обличчя руку, послухав, чи не дихають, перелічив їх і повернувся нагору. Ці люди були непотрібні на вежі, і Брунгільда позбулася їх. Послали кількох слуг униз, наказавши викинути трупи у пройму вікна. Кати, видно, звикли до подібного заняття, не дивувалися й не перечили; подивились на блідаво-сині обличчя своїх товаришів, роздягли їх і взялись до роботи.

Мишки зі своїми людьми сиділи біля вогнища і здаля поглядали на вежу, коли почали падати перші тіла. Кілька цікавих підскочило до вежі, і раптом їм на голову посипалося каміння, а одного прибив до землі падаючий труп. З усіх боків, ніби стиглі плоди, падали на землю трупи. Спочатку обложники із подивом дивились на них.

— Позбуваються зайвих ротів, — говорили вони, — очевидно, думають оборонятись і очікувати.

Ніч минула спокійно, тільки на вежі з бійниць блимало світло та в таборі палали багаття. Одні спали, інші ходили, чатуючи. Іноді з найвищого перекриття на вартового зі свистом летіла стріла, проносився з шумом камінь, кинутий з пращі, і калічив кого-небудь, вгрузав у землю або розкидав жар у вогнищах.

Приваблене учтою, налетіло, каркаючи, вороння і, не втрапивши до гнізд своїх, ніяк не могло заспокоїтись. Над ранок усе, здавалось, поснуло, але Мишки таємно розставили навколо пильну сторожу, отож із вежі ніхто не міг утекти.

Знову над пожарищем зійшов ясний день. Одних людей послали в ліс по дичину, інших — до селищ по хліб та їства. Багатьох відпустили додому, поки що вони були непотрібні: підмога князю не скоро прийде. А решта кметів залягли на чималій відстані від вежі, так, щоб ні стріла, ні камінь не могли долетіти, хоч їх постійно кидали звідти. Співали пісень і веселились біля вогнищ. На вежі не було ніяких ознак життя, тільки на самому верху ходили люди і вдивлялися вдалину. Вправні стрільці проганяли їх, націлившися з лука; тоді вони зникали з очей, ховаючись за примурок. Кілька разів там з'являвся Хвостек, його відразу ж упізнавали й вітали лайкою та криком. Кожного разу, коли летіла стріла або падав камінь, чувся сміх. Часом перекидались образливими словами, але згодом знову наставало довге мовчання.

На третій день ополудні чийсь голос із пройми вікна почав підкликати до вежі. Кмети подумали, що обложені мають намір здатися. Мишко Кривава Шия підвівся і вже хотів було йти, але його раптом випередив наймолодший брат, якого прозвали Журавлем, бо мав довгі ноги. Він підбіг і задер голову вгору, до вікна. З вежі розлігся сміх, і в цю ж мить із пройми звалилась йому на голову величезна каменюка — пирснули мозок і кров; хлопець захитався, упав на землю і сконав.

Мишки, махаючи руками, кричали:

— Кров за кров! Жоден не вийде звідси живий!

Страшні були їхні крики, страшні були їхній розпач і гнів. А Хвостек усе голосніше реготав. Підскочили сміливіші врятувати тіло нещасного; на них кинули балку, але дали маху, тож вона гепнула на труп і причавила його. Заголосили Мишки над загиблим братом. Збіглися люди й вихопили з-під бруса тіло, щоб відразу ж спалити його на вогнищі. На попелищі, де вчора згоріли тіла Лешків, поклали тепер труп нещасного хлопця, назносили дерева; заспівали пісень, та в спів упліталися прокляття, що долинали з вежі.

Коли смеркло і погребне вогнище вже як слід розгорілося, до табору приплентався маленький чоловічок із остриженою головою й вибитим оком. Крадькома поглядаючи на вежу, він ходив поблизу багать, підбирав кинуті кістки й обгризав їх; видно, дуже зголоднів. Потім примостився разом зі псами на