Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Тим часом, оскільки новопризначений день віча випав на свято, деякі, вважаючи, що хлібом можна переманити на свій бік людей, навантажили вози м'ясом, калачами, пивом та медом і повезли все це за собою, щоб було чим пригощати. Так зробили Мишки; а коли про це довідався Бумир та його прихильники, то й вони не захотіли пасти задніх і, наваливши на вози, хто що мав, прибули до городища.
Зібрання не було таким велелюдним, як першого разу, але здавалось урочистішим. І люди, навчені досвідом, трималися спокійніше; більше слухали, ніж говорили, і намагались привернути до себе серця.
Саме мало розпочатись віче, коли в городище приплентався старий Візун з посохом у руці; мабуть, ішов здалеку, бо мав стомлений вигляд. Старець користувався серед людей повагою не тільки тому, що був розумним і досвідченим, — за своє життя він побував у далеких краях і знав майже всі слов'янські землі, вивчив звичаї, лад, закони й права усіх общин і племен, що жили за Віслою й Дніпром, біля Татр, над Дунаєм, Лабою, Одрою та коло Білого моря, — він був, до того ж, великим віщуном, який передбачав і пророкував те, що мало відбутись… Не раз до нього звертались за порадами, хоч він і не був на них щедрий. Старійшини дуже зраділи, коли прийшов Візун: сподівалися, що своєю промовою він усіх схилить до згоди.
Отож, тільки-но він показався здаля, як Мишки й Лешки пішли вітати його, проте, перш ніж завели розмову про справи, наказали поставити миски з м'ясом, напої, покласти хліб і запросили всіх підживитись. Розмістились на землі, біля возів. Візуна посадовили на почесному місці і в доброму гуморі почали частуватись. День випав на диво погідний, чудовий; стояла сила-силенна всіляких напоїв; вже як почали пити й закушувати, то й не помітили, як минула добра половина дня. Візун мовчав. Мишкам здавалося, що старець був на їхньому боці, а Лешки були майже впевнені, що він не виступить проти них. Тому ще до того, як мало початись віче, вони звернулися до нього за порадою, що треба зробити, щоб якнайшвидше завершити справу.
Старий подивився довкола і, трохи подумавши, почав:
— Через те я й причвалав сюди, щоб принести вам істину, але не від себе, а з того джерела, звідкіль плине вона. Я навмисне пішов на прощу до святих місць, — хотілося розпитати, як нам бути, щоб урятуватись від біди. І оце, власне, й повертаюся звідти. Я побував далеко: в храмах Світовида, Радегаста й Поревіта… Був у Колобжезі, Щеціні, Ретрі й на святому острові ранів, біля Чорного озера… Там живуть боги, що владарюють над усім нашим племенем, — як над бодричачами й вільками, так і над лютичами й полянами… Немає в нас таких храмів і таких богів, як у редарів і ранів… проте й ми шануємо Ругевіда з сімома обличчями й сімома мечами, Триголова з трьома головами, Поревіта з чотирма обличчями на голові і п'ятим на грудях та Світовида з чотирма головами, що дивляться на чотири сторони світу… Туди я ходив, щоб почути пророче слово, і звідти несу його вам…
Він озирнувся, всі мовчки слухали, один Мишко спитав:
— А як ви дістались до Ретри?
— Хто ж міг щось погане вчинити беззахисному старцю? — озвався Візун. — Я перш за все прийшов, щоб розпитати, що нас чекає в майбутньому.
— І яка була відповідь? — зацікавились кмети й владики.
Візун опустив очі.
— Я довго чекав… поки не почув: «Виберіть покірного…». Мене не задовольнила ця порада, і я вирушив на святий острів, що на Чорному озері, — на Ясмунд і Рекону… звертався до Триголова і Світовида… Світовид мені сказав: «Виберіть малого». А Триголов звелів передати: «Виберіть убогого». Розпитував у Рога Світовида через мед, що стояв у ньому, і він прорік, що нас чекає неспокій і війна, поки не піднесемо малого і не зробимо його великим.
Слухаючи Візуна, всі стурбовано перезирались між собою, а старий продовжував:
— Те, що провіщають боги, давно я виношував у серці своєму… Нам треба якнайшвидше домогтися згоди і єдності… Я обійшов усі наші племена й народи, що населяють землі від Дністра до Лаби і від синього до білого моря, і подумав собі: нас так багато, а як ми мало можемо… Одні з нас віддалися німцям і тримаються з ними; другі з братами-сусідами воюють; треті по лісах ховаються, а своїх, за межею, й знати не хочуть… Кожен живе, як кому заманеться, а зібратися докупи й діяти в злагоді — для нас найтяжча річ… Ходили не раз, як оце і я, наші поляни у храм до ранів, зустрічалися там із сербами, лютичами, дулібами, вільками та іншими племенами однієї з нами мови, пили з одної чари, хлібом ділилися, але на другий день і знати один одного не хотіли… Німці мають одного вождя, і, коли поб'ються, той їх мирить, як мати дітей за однією мискою, даючи ляпаса одному й другому; а в нас панує свавілля, і всі, хто тільки хоче, скубуть нас… І через це свавільство ми не визнаємо над собою влади князя і стаємо поживою для диких звірів… Якщо вже інакше не можна, то хай хоч наші землі й общини прийдуть до згоди й оберуть, як віщують боги, покірного, малого і убогого.
Коли Візун закінчив, надовго запало мовчання; раніш кожен хотів себе звеличити, а тепер радий був би стати якнайменшим або вдати, що він такий. Віщування богів було не до вподоби найвпливовішим, і вони нарікали на старого.
Раптом ззаду нетерпляче загукали:
— На віче! Сядьмо в коло!
Усі роди позбирались купками й вихваляли своїх людей. Умить забули про віщування. Мишки пишалися пролитою кров'ю й своїми заслугами, Лешки наполягали на якихось правах, а інші вихвалялися багатством. А оскільки прибічників Кривавої Шиї було тут найбільше, сміливіші почали проголошувати його ім'я; але тільки-но почали це з протилежного кінця, — здійнялася справжня буря, і половина відсахнулась, не бажаючи визнавати його за вождя. Тоді почали називати найсумирнішого з Лешків, та з протилежного боку зчинився гамір і заглушив поодинокі голоси. Старійшини, що сиділи колом, повставали й порозходились хто
