Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський

Обидва зітхнули, але старий господар стояв на своєму, вважав за краще йти до бджіл, ніж до людей. І вони попрощалися біля воріт; П'ястун закинув на спину короб і квапливо рушив у ліс; а пізніше, коли повз його двір проїжджали на віче інші кмети, на їхні запитання, де бортник, челядь і жінки відповідали, що його вже давно нема дома. З усіх усюд тягнулися кмети до Гопла; їхали й Лешки, похмурі, із страхом у серці, але поступитися не хотіли.

Місце для віча було тут вибрано, певно, тому, щоб воно нагадувало про невідкладність справи.

Вже довкола юрмились прибулі кмети, жупани, владики з кіньми, чекаючи, коли нарешті почнеться віче; інші, відпустивши коней на пашу, полягали на землю, а дехто ходив від гурту до гурту, щоб хоч про що-небудь розпитати й довідатися. Всім було зрозуміло, що Мишки, котрі з'їли Хвостка, візьмуть гору, але не всі йшли за ними і їх підтримували.

Хоч у них і наша кров, справжніх кметів, — мовили, — вони б, мабуть, швидко нам на голови сіли, як і той, кого оце позбулися ми.

Серед натовпу стояв і Доман, що встиг уже після поранення видужати, і Людек, Вішів син, та багато-багато інших — з далеких околиць, із пущ та лісів; тільки марно очікували П'ястуна.

— Цей би нам підійшов, — говорили кмети, — чоловік він простий, але зі здоровим глуздом, далекоглядний, хоч і скупий на слова і ні з ким не приятелює, зате громаді добра бажає…

Усі почали розпитувати, де він. Сцібор відповів:

— Пішов до своїх бджіл…

Бралося до полудня, а люди все прибували; декотрим уже не терпілось починати; нарешті посідали кружка, покликали найстарших, — їм годилося першими говорити. Найстаршим за віком був Жула, з роду Яксів, заможний кмет, що мешкав далеко в лісі; він любив супокій і не звик до нарад і віч. Його вважали суворим і навіть жорстоким, але він був справедливим, коли доводилось кого-небудь судити. Розгладивши бороду й вуса та насупивши брови, Жула коротко кинув:

— Вибираймо і чимшвидше… на кожного чекає дома робота. Захотілося вам змінити князя, спробуйте щастя… Нічого мені сказати, хіба тільки те, що бачу тут безліч князів, хоча й жодного немає в нас… а щоб усі підкорялися, з цим важче… Чому б і мені не стати князем?..

Мишки, як і інші роди, сиділи вкупі; та й віче розсілося сім'ями й общинами. Мишків, однак, було найбільше, вони й найдужче галасували. З роду Лешків також зібралось чимало людей; вони з кметами були на одній нозі і не перед ким не хотіли поступитися. Всі поглядали на них скоса. Прибув сюди і мовчазний старець Мілош з осліпленим Лешком, якого тримав при собі; спираючись на нього, він ніби хотів довести, як жорстоко постраждав від своїх найближчих родичів. На його боці було чимало людей, а серед них і Бумири. Громадами сиділи роди Яксів, Канів, Пораїв, Старжів, Візімірів та багатьох інших. Дивилися одні на одних, ніби промовляли очима: «Ми такі ж самі, як і ви».

Всі перешіптувались між собою, радилися.

— Треба Мишка обрати, — сказав один із їхньої дружини, — Мишка Криваву Шию. Він уже довів, що вміє вести у бій… А нам потрібен витязь і вождь…

— Та що ви мелете! — перебив його інший. — А чому б не обрати когось із Канів? Ці теж добре володіють списом, до того ж нам треба обрати заможного, щоб не довелось потім у складку утримувати його.

— То й Віші заможний рід, — кинув третій, — а старий Віш перший поплатився життям, що наважився віче скликати!

Зчинився гармидер; згоди не було; і тут почали горлати Лешки, виставляючи одного зі своїх.

— Досить із нас Лешків! — почулися крики. — Не хочемо!

Здійнялося сум'яття, дехто вже й кулак підвів. Коли дійшло до цього, Сцібор закликав людей опам'ятатись, нагадав, що вони на вічі, де все вирішує не кулак, а розумне слово. Найбільш сварливі замовкли, тільки зиркали й буркотіли собі під ніс.

Людек, Вішів син, хоч був і молодий, але виступив сміливо, наслідуючи батька, якого всі пам'ятали.

— Пішла чутка, — сказав він, — що про долю Хвостка стало відомо старому батьку Хвосткової німкені та їхнім синам. Кажуть люди, що в день вогненних віць його сини були в городищі, звідки мати завчасно переправила їх через озеро, щоб швидше привели підмогу. Хотіли вони звернутись до кашубів і поморців за підкріпленням… ці швидко вдеруться до нас, їх не треба довго впрошувати. Поки ми оберемо вождя, вони нам землі спустошать, попалять хати… Скільки б нас не було, а без глави ми нічого не варті.

Після цього виступив Добек. Був це багатий жупан; усі знали його як хоробру, розумну й великодушну людину. Він уже років із сорок прожив на світі, хоча цього по ньому не було видно. Такий був дужий, що ведмедя міг задушити, зчавивши за шию, і часто замість того, щоб хапатись за рогатину, виривав із коренем дерево і орудував ним, як легким списом. Коли сідав верхи і кінь не слухався його, він задавлював його ногами на смерть. З людьми теж іноді бував різкий, але в битві, під час нападу, не було йому рівних в умінні підтримувати порядок серед воїнів… коли б гарячковістю не псував того, що досягав мужністю. Він славився також своєю ненавистю до німців; схопивши на границі невольників, мав звичку запрягати їх у соху, щоб орати ними. У нього було чимало різних бранців, яких він тримав закутими в колодки й годував укупі зі псами. У мирний час він був балакучий до тих, кого любив, сердечний; ніколи нічого не боявся, а коли потрібно, то й хитрував, удавши гарячкового. І цей Добек, вилізши на купу каміння, промовив:

— Князь нам один потрібен, а сватається їх аж сорок чоловік… і за кожного рідня готова битись… і ніхто не хоче поступитися… Це не новина… Адже здавна у нас, як розповідають люди, так було: коли доводилось обирати старійшин, Лешки бігали наввипередки до стовпа — інакше не могли дійти згоди… Звичайно, нам не стільки потрібні кінські ноги, як людська голова… Отже… будемо… по-давньому… Кинемо жеребок… так буде швидше… Якщо люди не вміють, хай обирають боги.

Всі замовкли, не сподобались ці слова.

— До жеребків вдамося… коли не дійдем згоди… — сказав Мишко Кривава Шия. — Часу в нас вистачить… Не варто нам з цього починати, якщо за своєю волею вибирати можемо.

Підвівся Доман.

— А чому