Київ — New York - Ірина Тетера

На посадку я проходила останньою, коли зал очікування вже спорожнів. Простягнувши дівчині у форменому одязі свої документи, я обернулася. Я знала, що за моєю спиною порожнеча.

Просто на якусь долю секунди моя уява намалювала Джастіна, який біжить до мене наповненими світлом коридорами аеропорту. Я вперше зізналася сама собі: я чекаю, що він не дасть мені піти.

— Місць біля вікна, на жаль, не залишилося, — винувато всміхнулася дівчина за стійкою.

В обмін на мій квиток вона простягнула мені посадковий талон. Знову підступила нудота. Може, тому, опинившись у кріслі літака, я заснула раніше, ніж він відірвався від землі.

Уся ця історія могла б закінчитися на цьому місці. У галасливому аеропорті імені Кеннеді міста Нью-Йорк. Якби я змогла забрати її з серця. Але...

Нам не дано знати, що несе в собі майбутнє. Чи найкращі моменти життя минули, чи ще чекають попереду. Майбутнє розбурхує нашу свідомість мінливістю й непередбачуваністю. У нашому житті, де Майбутнє — мета, Минуле та Сьогодення — лише засоби. Happy end або розбиті серця, злети чи падіння, крапки або трикрапки... Не вірте, якщо хтось скаже, що все давно вирішено наперед. Не чекайте, що доля сама розставить все по місцях. І продовжуйте боротися за власне щастя. Бо майбутнє несе в собі безмежну кількість варіантів. Так, і в історії Аліси могло існувати безліч кардинально різних кінцівок.

Джастін писав мені листи на електронну адресу сайту галереї. Він надіслав мені сім листів, по одному на місяць, перш ніж зв’язок між нами остаточно урвався, залишивши тільки відблиски спогадів у моїй пам’яті. Але, як і обіцяв містер Діккенс, його слід у моїй долі не потьмянів до кінця. І навіть через сорок років після того, як він перетвориться на мій спогад, я пам’ятатиму все до останньої дрібниці: його усмішку, його голос, манеру ходити, його руки, тепло й запах. Я пам’ятатиму, як горіло моє обличчя, коли він торкався його тильною стороною долоні. І пам’ятатиму, як горіло моє тіло в тих місцях, де ковзали його губи. Я зумію зберегти все до останнього подиху й погляду. Тому що ніколи не намагалася забути його.

Перший лист я отримала, коли під час пересадки в Амстердамі, радше від нудьги й потреби відволіктися, увімкнула ноутбук. Відкривши сайт галереї та зайшовши в свою пошту, я виявила конверт без теми з незнайомої мені адреси. Чекаючи, що наштовхнуся на чергову рекламну сторінку, я завантажила листа.

«Дорога Алісо!»

Прочитавши цей перший рядок, я довго не могла опанувати себе. А потім стала читати далі. Я боролася зі сльозами, що застили очі, але бажання дізнатися його думки перемогло.

«Виявилося, що скульптури Пола були цілковитим несмаком, і я, запідозривши щось не те, відразу поїхав до тебе в готель. Напевно, я спізнився на якусь мить, бо в ліфті ще пахли твої парфуми. Але, хоч як дивно це звучатиме, лише мить розвела нас по різних півкулях. Біля твого номера, на візку покоївки, сумували ромашки. Ти кинула їх, як і мене. Вони зів’яли, розтративши твоє тепло.

Я б міг зненавидіти тебе, визнавши це зрадою. Але відчув лише сердечний біль і душевну порожнечу. Я ніколи не зможу ненавидіти тебе.

Я вибіг на вулицю, прямо на проїжджу частину, намагаючись зупинити таксі. І коли, не чуючи вереску гальм, уперся в жовтий бампер спітнілими від переживань долонями, раптом зрозумів, що не зможу утримати тебе. Бо ти прийняла рішення. У мене не вистачило б сил дивитися тобі у спину, стоячи серед сотень людей в аеропорту. Ти знала це, і, потурбувавшись про мене, попросила Пола про допомогу.

Я міг би бути жалюгідним, благаючи тебе залишитися, міг плакати й сипати аргументами, і, швидше за все, ти б здалася. Але я не хотів впливати на твоє рішення. Не тому, що боявся відповідальності за нього. Просто мені дуже хотілося, щоби ти сама вирішила залишитися зі мною. А ти пішла.

Але ж те, що ти вирішила поїхати, зовсім не означає, що ти не повернешся до мене. Я чекатиму тебе. Дбайливо зберігаючи всі наші спогади. Я чекатиму навіть тоді, коли час безжально зітре твої риси з моєї пам’яті, змушуючи засумніватися в твоїй бездоганності. Я буду з тобою до кінця. Буду гладити твоє волосся першими променями сонця на світанку й торкатися раптовими поривами вітру твого обличчя. Я спостерігатиму за тобою очима дворового пса й вилятиму хвостом, коли ти проходитимеш повз. Тільки б ти знала, що мої двері назавжди відчинені.

Опинившись у центрі галасливого мегаполісу, я раптом зрозумів, що місто, забите людьми, стало без тебе порожнім.