Київ — New York - Ірина Тетера

— Заїдеш після обіду до мене? Хочу порадитися з тобою щодо нового скульптора. Мені надіслали фотографії його робіт, і я не знаю, чи варто за нього братися.

— Відколи це ти потребуєш порад?

— Мені просто подобається твоя, так би мовити, свіжа думка.

— Добре, — кивнув Джастін. — Але, хай там що, я з’ясую, що ти затіяв. Це ж не просто так?

Усміхнувшись Джастіну, Пол обдарував мене таким поглядом, що я мимоволі відвернулася. Звісно, він знав про мої плани. І якби не він, мені навряд чи вдалося б довго приховувати свою втечу. І тепер я сумнівалася, чи не відмовиться він брати участь у цій підступній змові.

Розплатившись за рахунком, ми всі разом вийшли на вулицю. Кейт поїхала першою.

— Алісо, може, поїдеш із нами? — Джастін обіймав мене за талію.

— Я сьогодні нездужаю. Зловлю таксі й поїду в готель.

— Судячи з того, з яким апетитом ти обідала, хвороба відступила. — Джастін усміхався. Його усмішка зводила мене з глузду.

— Я залишив машину приблизно за квартал звідси. — Пол махнув рукою, вказуючи місце парковки. — Доведеться прогулятися.

— Для початку треба піймати таксі Алісі.

За першим помахом руки поруч зупинилася жовта машина із позначкою на даху. Як часто їх доводиться чекати по чверть години! Але коли мені так хотілося, щоби час зупинився, прудкий водій — помічник підступного року — вмить опинився поруч.

Перед смертю не надихаєшся. Сьогодні, на відміну від останніх двох місяців, я була в сандалях на пласкій підошві. Мені довелося стати навшпиньки, щоби торкнутися губами щоки Джастіна. Я встигла востаннє вдихнути його запах, відчути тепло шкіри, почути стукіт серця, вловити невидимий потік дихання. Я дивилася йому прямо в очі, не знаючи, як змусити себе відвернутися, і якоїсь миті побачила в них переляк. Немов він здогадався про все. А може, мені це лише здалося?

— Я кохаю тебе, Алісо! — прошепотів він слова прямо мені у вухо, і від лоскітного дихання сотні мурашок забігали по тілу.

Я взяла його руку й тильною стороною долоні провела по своїй щоці, знизу вгору. Мені хотілося запам’ятати цей жест. Цей дотик. Аби назавжди зберегти ніжність його рук.

Таксист невдоволено пробурчав щось собі під ніс. Я нахилилася до вікна:

— Вмикайте лічильник.

Він одразу змінив гнів на милість.

Я розуміла, що це прощання не можна затягувати, щоби не видати себе, але не могла сісти в машину. І поїхати, щоб уже ніколи не зустріти погляд цих синьо-блакитних очей, назавжди забувши, що таке щастя.

На допомогу прийшов Пол:

— Голубки, закругляйтеся! Я пішов уперед. Джастіне, наздоганяй! — І він, ледь помітно підморгнувши мені, рушив вулицею.

— Тобі час. — Я ще раз поцілувала його щоку. А потім торкнулася губами губ. Це був найніжніший поцілунок. Солодкий і гіркий одночасно. Сльози наповнили мої очі. Тепер усе, що залишалося, — це сісти в машину, ховаючи погляд. Мені здавалося, що присмак гарячого болю залишився на моїх губах. Таксі рушило.

— За три години я буду в тебе. — Джастін махав рукою мені навздогін.

За три години я перейду межу, кордон Сполучених Штатів, опинившись у терміналі. На шляху до іншого світу. До іншого чоловіка. За три години Аліси, яка належала Джастіну, не стане. Мені доведеться викинути її в сміттєвий бак десь у аеропорті, щоби назавжди залишити в минулому.

Коли я розраховувалася в готелі біля стійки, спостерігаючи, як виносять мої валізи, портьє несподівано запитав, чи не буде повідомлень для містера Робертсона. Здригнувшись, мов прокинувшись від сну, я витерла сльози, які покотилися по щоках, і заперечно похитала головою. Портьє, опустивши очі, перепросив.

Приїхавши в аеропорт, я дістала телефон із сумки. Олег відповів після третього гудка.

— Уже в аеропорті.

— Нарешті. Ура, завтра ти будеш вдома!

— Завтра я буду вдома. — Ця фраза знищила мене. Відключившись, я дістала сім-карту мобільного телефону й поклала її в попільничку на барній стійці.

Я сиділа в кріслі залу очікування серед сотень валіз, розгорнутих газет, розмов і пасажирів, що дрімали, очікуючи свої рейси. Аеропорт був, як завжди, забитий людьми, зустрічами, розлуками, байдужими оголошеннями диспетчерів, вкрадливими оглядами митниці та нескінченними перевірками паспортів. Немов живучи окремим життям, у якому люди, довіряючи небу, забувають про відстані, намагаючись дотягнутися до зірок. І залізні птахи, взявши їх під своє крило, підіймають високо над землею, проносячи через хмари й тисячі кілометрів, перемішуючи культури, релігії, кліматичні та часові пояси. Проводячи на карті світу рівні білі лінії з пункту А в пункт Б. Як і завжди, занадто голосно ревли мотори, оплакуючи розлучення й радіючи зустрічам. І весь цей гул забивав останні, напевно, найважливіші слова. Ті, яких зазвичай чекаєш усе життя. Слова, які говорять лише тоді, коли перед розставанням уже нема чого втрачати. Або ж, навпаки, зрозумівши, як багато можна втратити, переживши самотність.

Не всім дано звикнути до легкості, з якою переплітаються на вокзалах події й долі сторонніх людей, змішуючи воєдино зустрічі і розлуки, радість і біль, надію і відчай. У цих стінах мимохіть ми стаємо свідками чужого життя, не знаючи, чи маємо на це право. Але ж і всі