Київ — New York - Ірина Тетера

Я й далі сподівався, що ти зателефонуєш або чекатимеш мене на порозі школи. Глибоко в душі я вірив, що ти не зможеш піти. Виявилося, даремно. Я набирав твій номер десятки разів, але оператор торочив, що мережа перевантажена. А потім я почув: «Абонента не існує». Я не повірив. Бо ти й далі існуєш всередині мене.

Мила Кейт... Який сюрприз вона приготувала мені. На підвіконні в моїй кімнаті у рамці з темного, покритого лаком дерева стояла наша з тобою фотографія. На знімку ми на терасі ресторану, зовсім близько один до одного, але досі в передчутті близькості. Ти в сірому. Коли вона тільки встигла зробити це фото? Ти будеш завжди зі мною. Нехай поки це буде просто аркуш паперу. Але все зміниться. Я знаю це.

Я кохаю тебе, Алісо!

P. S. Тобі справді дуже личить сірий!»

Я плакала і сміялася, не звертаючи уваги на людей навколо. Притискала до себе ноутбук, кілька разів підводила курсор до віконця з написом «відповісти», але так і не натиснула на нього. Я знала, що мої листи завдаватимуть йому болю. Я знала, що мені нема чого йому сказати. Про мої почуття він і сам усе знав. Решта було занадто жорстоким. І я мовчала. Боягузливо, зрадницьки мовчала.

Я ніколи не видаляла цих листів. І навіть тепер вони в моїй скриньці. Я можу перечитувати їх знов і знову. Але в цьому немає жодної потреби. Я знаю їх напам’ять. Кожне слово, кожну кому, кожну крапку.

Олег зустрічав мене в аеропорту з букетом троянд.

— Усе гаразд? Мені здається, ти бліда.

Він складав мої валізи на візок. Нудота не відступала.

— Усе гаразд, трохи втомилася.

Опинившись у салоні його машини, я ловила себе на думці, що всі ці до болю знайомі дрібниці — іконка, приклеєна під кермом, диски в бардачку, освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду — стали для мене чужими. Я дивилася у вікно, впізнаючи своє місто, але не почуваючи до нього й найменшої частини того, що почувала до Нью-Йорка. Я знала, що вже ніколи не житиму на цих вулицях, бо залишила кращу частину себе за океаном.

Усю дорогу Олег розповідав мені про новини, про події, що відбулися за моєї відсутності. Я намагалася вдати, що уважно слухаю. І мріяла швидше опинитися у своїй майстерні, увімкнути комп’ютер і відкрити пошту. Вже тоді я зрозуміла, що назавжди стала заручницею всесвітньої павутини, яка зберігала останню ниточку, що пов’язує мене з Джастіном. Про нього Олег не згадував, але, думаю, відчував його присутність у моєму серці, намагаючись приховати це від самого себе.

На під’їзді до будинку Олегу таки довелося зупинити машину, бо я вже не могла боротися з нападами нудоти. Він притримував за спиною моє волосся, доки мене рвало прямо на його ексклюзивні черевики з крокодилячої шкіри.

Щойно ми ввійшли в будинок, з кухні вибігла Машенька.

— Алісо! Ви схудли, помолодшали! — сплеснула вона руками. — А я вам вівсяночку зварила. На водичці. Усе, як ви любите.

— Машенько, — я обняла її за плечі, — мені хочеться оладок! Із джемом.

— Оце вже справді заколисало. Побіжу, насмажу! — І вона знову зникла на кухні.

Піднявшись до спальні, я, не роздягаючись, лягла на ліжко. Тут зовсім нічого не змінилося. На тумбочці лежала моя шпилька, немов я зовсім нікуди не виїжджала. І над ліжком летіли поруч одне з одним лебеді, намагаючись наздогнати захід, у якому ховалася вічність.

— Хочеш, я побуду з тобою?

Олег насправді був стурбований моїм самопочуттям. Але я не хотіла, щоби він залишався зі мною. Нудота посилювалася, варто було мені лише відчути його запах. І часом навіть здавалося, що мене нудить від нього й самої себе. Мої думки були з Джастіном. Я чекала його листів, свідомо знаючи, що не відповідатиму на них. Я уявляла собі, як, сидячи біля вікна, він вибудовує слова в невигадливі рядки, раз-у-раз поглядаючи на вулицю. Так і не закінчивши, вимикає комп’ютер, устає, охопивши голову руками, іде до дверей, потім знову до вікна, і знову вмикає свій ноутбук, аби таки дописати лист.

— Усе гаразд, Олеже. Мені просто потрібно поспати.

— Я буду внизу. — Він поцілував мене в щоку, а потім допоміг роздягнутися й зачинив за собою двері.

Я увімкнула ноутбук, але в скриньці був лише один новий лист. Від Пола. Француженка, що малювала божевільні квіти, воліла виставити свої картини в моїй галереї. І ще Пол подумував про те, щоби привезти кілька скульптур Кейт. Він просив, щойно мені вдасться розібратися зі своїми справами, відразу перетелефонува-ти йому, щоб обговорити ці питання. Ось начебто й усе. Короткий лист на п’ять рядків. І аж наприкінці: «Даремно ти з ним так. Хлопець місця собі не знаходить. Та що казати, ми всі сумуємо за тобою. Кейт передає вітання. До зв’язку».

Вони сумували за мною. І при цьому залишалися разом. Вони вечеряли в ресторанах і гуляли в Центральному парку. Збиралися вечорами