Київ — New York - Ірина Тетера
Індикатор батареї заблимав, і за кілька секунд екран згас. Я опустила ноутбук на підлогу та провалилася в сон.
Надвечір у мене піднялася температура. Було так кепсько, що я ледве розрізняла голоси й обличчя людей, які заходили до кімнати. Мій душевний біль переплівся з фізичним. Я стогнала, не розплющуючи очей, відчуваючи, як пересохли й потріскалися губи. Переляканий Олег викликав лікаря. Я лежала в спальні під теплою байковою ковдрою і тремтіла в лихоманці. За вікном, у сіруватих барвах оповитого вечором міста, рівною гладдю переливалося озеро. Лебедів не було. Машенька принесла склянку молока з медом і, промокнувши краплі поту з мого чола рушником, просоченим оцтом, тяжко зітхнула. Олег стояв у дверях. Пролунав дзвінок, і він вийшов, а через кілька хвилин повернувся з високим чоловіком у білому халаті. Він мав блакитні очі. Присівши на край ліжка, він став розпитувати мене про самопочуття, при цьому промацуючи пульс. Потім узяв кров із вени й відніс пробірку в машину «швидкої допомоги», яка чекала надворі. Після уколу жар почав спадати, очі злипалися, але я не давала собі заснути. Лікар захоплювався інтер’єром нашого будинку, намагався жартувати й бути доброзичливим. А мені здавалося, що я можу померти, нарешті відшукавши той безболісний вихід, про який так часто думала останні два місяці. Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і прислуховувалась до своїх відчуттів. Я ловила кожен удар свого серця, сподіваючись, що він виявіться останнім.
Минуло близько півгодини, і лікар пішов у машину за результатами аналізів.
— Ну, що ж, здається, картина вимальовується, — почав він із порога.
Я спробувала підвестися в ліжку, але ослаблене за лічені години тіло відмовлялося коритися. Доктор подивився на мене, примруживши синьо-блакитні очі. Мені зустрічалася лише одна людина, яка робила так само. Це було останнє, що спало мені на думку перед тим, як я знепритомніла.
— А-лі-со! А-лі-со!
Хтось повторював, немов наспівуючи, моє ім’я. Різкий запах нашатирного спирту вдарив у ніс, і чиїсь м’які руки торкнулися моєї щоки. Тильною стороною долоні. Ковзнувши знизу вгору. Я розплющила очі.
— Що зі мною? — У кімнаті не було нікого, крім лікаря й мене.
— Усе гаразд.
— Отже, аналізи в порядку?
— Невеликий гормональний збій. Але це й не дивно, ви скоро станете мамою.
— Стану ким? — Я не могла повірити в почуте. У мене не може бути дітей. Я звикла жити з цією думкою. Олег безплідний. Але мені відразу привидівся рожевощокий малюк із синьо-блакитними очима й ангельською усмішкою на ніжному обличчі. Він був схожий на Джастіна.
— Термін близько місяця. — Лікар неквапливо складав своє приладдя у великий шкіряний портфель. — Мабуть, у вас із чоловіком різні резус-фактори, тому ваш організм так важко переносить вагітність.
Він залишився всередині мене, зрісся з моєю плоттю. Що ж може бути кращим за це?
— Щоби переконатися, що все справді гаразд, мені потрібно буде запросити вас на обстеження до клініки. Але це буде потім. Спершу ви маєте зміцніти. Я випишу вам ліки й викладу Марії особливості вашої дієти. Бережіть себе. Зараз вам, звісно, потрібен постільний режим, якщо ви хочете зберегти дитину. Але година на день на свіжому повітрі вам не завадить.
Хочу зберегти дитину? Я хотіла цього понад усе на світі! Я хотіла, щоби моя дитина була зі мною, втілюючи несправджену любов. Аби вона обіймала мене та сміялася, як дзвіночок. Я хотіла, щоби моя любов, якій не судилося вижити в мінливому світі емоцій, росла в мені, знайшовши фізичну оболонку, і тоді я змогла б почути, як б’ється її серце. Я дякувала Богові за подарунок, котрий Він вирішив зробити мені, розуміючи, що не заслуговую такого щастя. Лише в цьому був сенс життя. І якщо б не існувало дитини, хтозна, коли б закінчилося моє життя.
— Робитиму все, що ви скажете, будь ласка, допоможіть мені. — Я взяла лікаря за руку.
— До чого такі крайнощі? Усе й так буде добре. Це я вам обіцяю.
І я йому повірила.
Розмови з Олегом я чекала з важким серцем. Він прийшов до мене після опівночі. Від нього пахло спиртним. Усе це скидалося на дежа-вю. Я не спала, гладячи свій ще зовсім плоский живіт, і беззвучно наспівувала колискову. Він сів поруч. Густа задушлива ніч, обійнявши місто, дарувала темним закуткам слабке світло молодого місяця. А я не звертаючи уваги на біль Олега, усміхалася своєму щастю.
— Я знав, що так станеться. Рано чи пізно. Адже я попереджав тебе про це, пам’ятаєш?
— Прости.
— Не хочу нічого обговорювати. Це наша дитина. І крапка.
Верх благородства...
У день свого тридцятиріччя я вперше побачила її на моніторі апарату УЗД. Так, вона була дівчинкою. Я відчувала це дуже чітко, хоч ще не могла знати напевно. Але ж моє серце підказувало мені, що ці передчуття не даремні.
Я вийшла з будівлі лікарні, стискаючи в руці чорно-білий знімок, на якому можна було розгледіти хіба що маленьку невиразну грудочку.
Олег дотримав свого слова не повертатися до розмов про Джастіна й усіляко намагався догоджати моїм
