Київ — New York - Ірина Тетера

Цей уривок із Маяковського я прочитала вголос. Джастін здивовано підвів брови, і я старанно переклала вірш.

До мого від’їзду залишалося два дні.

Він не знав, що я їду. Не знав, що в кишені моєї сумки вже лежить квиток, схожий на смертельний вирок, оголошений нашим надіям. Вступивши в злочинну змову з обставинами, цей нешкідливий, на перший погляд, клаптик глянцевого паперу вб’є нашу любов. Я не показувала Джастіну цю бомбу уповільненої дії, приховуючи й те, що її механізм уже запущений. Мені не хотілося затьмарювати наші останні дні переживаннями. Так я виправдовувала свою брехню, народжену боягузтвом. Звісно, я так і не набралася сміливості подивитися йому в очі біля останньої межі. Сказати «до побачення», насправді залишаючи його в минулому. Знаючи наперед, що цього побачення вже ніколи не буде. Я не змогла б оживити думки в словах, що безладно блукали в моїй голові. І не змогла б випустити його долоню. Я просто дихала ним, немов вітром. Але буря от-от мала вщухнути назавжди. «Я вітер, і не намагайся мене втримати. Дихай, поки даю тобі собою дихати».

Свого останнього нью-йоркського ранку, заздалегідь склавши всі речі у валізи, я, як зазвичай, поїхала до школи. Почувалася кепсько. Паморочилася голова, нудило, нило внизу живота. Я списувала всі ці симптоми на нерви й ковтала заспокійливе.

Літо, рішуче витіснивши весняну прохолоду, господарювало на вулицях. Сховавши всі проблеми за сонячними окулярами від Chanel з колекції поточного року зі стовідсотковим UF-фільтром, я стояла на балконі разом із Кейт. Наші спільні перекури вже встигли ввійти у звичку. І я не без гіркоти думала про те, що сумуватиму за нею й нашими балконними балачками.

Сьогодні Кейт уперше була в джинсах і звичайній майці. Вона виглядала зовсім молодою в такому одязі.

— Чи не сумуєш за лекціями? — Кейт усміхнулася. Уже тиждень, як мої заняття в школі закінчилися.

— Трохи.

— Що збираєшся робити? — Поставивши це питання, вона намагалася не дивитися на мене.

Я витягнула з тонкої пачки сигарету й клацнула запальничкою.

— Я... — Набравши повні легені гіркуватого теплого диму, я навіть не встигла придумати, що відповісти. Мій рот наповнився кислою слиною, і я стрімголов помчала до вбиральні, ледве стримуючи блювотні позиви. Відчуття було таке, ніби хтось намагається витрусити з мене Нью-Йорк, вивертаючи нутрощі. У дверях з’явилася Кейт:

— Гей, усе гаразд?

— Так. Напевно.

— Ти щось їла зранку?

— Омлет. На сніданок у готелі. Дідько, напевно, щось негаразд було з цими яйцями. Солодкавий присмак стоїть мені в роті. — Знесилена, я сіла на долівку, опершись на холодну стіну з чорної плитки. Дихати стало легше.

— Ходімо.

Налякана Кейт допомогла мені підвестися.

— Давай проведу тебе до Джастінової кімнати.

Його не було з самого ранку. Він поїхав у передмістя провідати батька. За безглуздим збігом обставин наш останній день він провів не зі мною. Якби він лише міг знати, що цей день останній...

— Гадаю, тобі варто трохи полежати. Якщо знадоблюся, я в холі. — Кейт вийшла, причинивши за собою двері.

На мольберті в кутку стояла нова картина Джастіна — «Спляча Аліса». Він і справді намалював її, коли я спала. Я лежала на животі, і моє голе тіло подекуди ховало біле простирадло. Золотистим розсипом на подушці лежало волосся. Складені під головою руки робили спину більш вигнутою, випинаючи лінії лопаток. Немов на тому місці колись були крила. А тепер їх не стало. Але в моєму профілі було стільки умиротворення: мені снився Джастін. Я знала це напевно, бо він завжди мені снився. А якщо так, то все інше не мало значення.

Я любила себе в картинах Джастіна. Він малював мене чуттєво й м’яко. Шкода, що жодну з його робіт я так і не змогла забрати з собою.

Полежавши з півгодини, я відчула себе краще. Навіть хотіла вийти в Інтернет, аби відправити листа до галереї, але варто було мені сісти, як нудота знову підступила до горла. Напевно, через різкий запах фарби від картини. І я повернулася в загальний зал.

Джастін знову привіз мені ромашки. Ми обідали в ресторані МЕОи, що в перекладі з японської означає «благословення». Того дня ця назва здавалася нагадуванням про іронію долі. У центрі залу стояла крижана статуя Будди в п’ять футів, осяяна потужним потоком світла, що лився з величезного дзвона під стелею. З нами були Пол і Кейт. Це я покликала їх, аби не залишатися наодинці з Джастіном. У їхньому товаристві за розмовами про мистецтво було простіше приховувати хвилювання.

Я замовила купу ролів із вугром. І ще якийсь десерт. Їжа здавалася мені неймовірно смачною.

— Ти їси наче за двох! — Пол усміхнувся.

— Дуже смачно! — Я не зрозуміла, про що він.

— Джастіне, — Пол удав, що згадав щось важливе, — мало не забув, хотів попросити твоєї допомоги.