Київ — New York - Ірина Тетера
Джастін обігнав мене, повернувшись вперед спиною, і тепер ішов так, що я могла бачити його обличчя. Тепер я рухалася повільніше.
— Ти більше ніколи не заплачеш через мене. Я обіцяю тобі. — Він дістав із кишені наші обручки. — Давай ніколи не знімати їх, хай там що.
Я відчула, як холодний метал, торкнувшись до шкіри, зігріває мені душу.
«Як добре, що я зміг тебе знайти».
Ми більше ніколи не говорили про той день. Я не знаю, чи розумів Джастін після всього, що моє повернення в Київ неминуче. Або ж, навпаки, зітхнув із полегшенням, вирішивши, що точки у стосунках з Олегом остаточно розставлені. Про що він думав тоді? Для мене це назавжди залишиться таємницею.
Кохання — занадто дивне почуття. Воно нагороджує уяву людей, підкорених його владі, неймовірними здібностями. І ми починаємо бачити свою половину через призму власних бажань. Ми наділяємо коханих тими якостями, які здаються нам найбільш прийнятними й підходящими. Тому й захоплюємось незначними дрібницями, не звертаючи уваги на головне, на саму суть. Як інакше пояснити безоглядну закоханість молодого талановитого юнака, оточеного прихильницями, у тридцятирічну жінку, обтяжену зрозумілими лише їй стосунками?
Любов не бажає втрачати привабливості, тому й не підпорядковується сірим будням і логіці, доступній розуму. Вона завжди залишається аксіомою, яка не потребує доказів. Куди вже було сперечатися з цим? Адже факти залишалися фактами. Джастін був зі мною, незважаючи на біль і брехню. Він помічав мою усмішку. І, всупереч усім канонам, прощав мені непрощенне, зробивши ті два місяці в Нью-Йорку справді найкращими в житті.
Я дуже швидко забула про раптову появу Вікі. Хоча після того випадку бачила її ще раз. Це сталося на дні народження Джастінового друга. Компанія зібралася молода й добре мені знайома. Ми часто гуляли разом, тому я почувалася цілком у своїй стихії. Поки не з’явилася вона. Вікі всміхалася, обмінюючись рукостисканнями або ж усмішкою з усіма, хто траплявся на її шляху. І, схоже, її були раді бачити.
У мерехтінні неонових ламп нічного клубу шкіра Вікі здавалася бездоганною. Шоколадне плаття вигідно підкреслювало колір її очей. Цілий вечір вона танцювала з молодим чоловіком у смугастій кофті, який дивився на неї закоханими очима. Іноді вона зиркала в наш бік, наче ненароком, — і одразу ховала погляд за густою смугою штучних вій. Я вдивлялася в обличчя Джастіна, намагаючись вловити бодай натяк на ревнощі в напружених вилицях або зведених на переніссі бровах, але він, здавалося, був зовсім байдужий і навіть не помічав її поглядів. Коли всі вже встигли неабияк випити та втомитися від нескінченних танців, Джастін вирішив зіграти партію у більярд, і, на мій подив, скориставшись тим, що ми не разом, Вікі підійшла саме до мене, широко всміхаючись.
— Привіт, Алісо!
— Вітаю. — Я дивилася вбік.
— Як справи? — Вона ж, навпаки, намагалася зустрітися зі мною поглядом.
— Не розумію, навіщо ти питаєш мене про це! — Мені насилу вдавалося перекрикувати музику.
— Хотіла перепросити.
Я не вірила Вікі, але не сказала про це вголос. Просто стояла й мовчала. Вона вела далі:
— Я не знала, що бувають такі почуття. Ну, коли інша людина може раптом стати більшою частиною тебе. І навіть слабка спроба змінити це завдає болю вам обом.
— Бувають, — кивнула я.
Хлопець у смугастій кофті підійшов до нас і обняв Вікі за талію.
— Ледь не втратив тебе!
— Познайомся, Алісо, це Том. — Голос Вікі миттєво набув поблажливого відтінку. — Ми танцюємо в одній трупі. А це Аліса. — Вікі повернулася до Тома. — Художниця з України. Пише дивовижні картини. Я рада, що знайома з нею, вона мене справді багато чого навчила.
Том потиснув мені руку й на прохання Вікі вирушив за віскі.
— Цікаво, як саме мені вдалося навчити тебе чогось?
— Тоді, у школі, я відчула ваш біль. Один на двох. Він був страшенний.
— Він закоханий у тебе, — провела я поглядом бойфренда Вікі, змінивши тему розмови.
— Знаю. І мені б дуже хотілося відповісти йому взаємністю. Цілком імовірно, це трапиться. Колись, — стенула Вікі плечима. — Можна я тебе обійму?
Не чекаючи моєї відповіді, вона на мить притулилася до мене, прошепотівши: «Не проґав свого щастя». І поспішила геть.
Іноді по вихідних ми їздили в Айсбері-парк провідати містера Діккенса. І коли він знов і знову розповідав нам подробиці стосунків із Марі, я чітко усвідомлювала, що остаточно повірила в любов. Але тепер додавалося відчуття того, що Олег міг усе зруйнувати, будь-якої миті прискоривши сумний фінал.
Я дедалі рідше з’являлася в школі на лекціях. Довіряючи Джастіну кожну хвилину свого життя, я, як і в своїх картинах, ловила момент, намагаючись вирвати маленький шматочок щастя зі щоденної рутини.
Я і тепер без жодних зусиль можу згадати його міміку й жести, колір його очей, тепло його рук. Усі ці спогади закарбувалися в моєму серці. Як ніхто інший, я знаю, що, змінюючи одна одну, нескінченні картинки життя засмічують
