Київ — New York - Ірина Тетера

— Так-так, усе гаразд, — постаралася я всміхнутися.

— Я можу підвезти вас. — Він не зводив з мене очей.

— Не варто, мені подобається цей промоклий сонячний вечір.

Повернувшись, я знову попрямувала вперед по вулиці та загубилася серед тисяч перехожих. Вони не помічали, як сотні моїх думок, перемішуючись, плуталися в них під ногами, а потім збилися з курсу й зазнали кораблетрощі в холодних калюжах.

У вечірній час Музей сучасного мистецтва Соломона Гуггенхайма напрочуд порожній. Коли я опинилася всередині, до закриття залишалася година. Про це мене попередила привітна касирка. Я стояла біля картини Марка Шагала «День народження». Знаючи, що мій день народження точно не вдасться таким само кольоровим, адже в ньому не буде окриленого закоханого хлопця, якій кружляє над буденністю поруч зі своєю коханою.

— Вибачте, мем, ми вже зачиняємося, — переступаючи з ноги на ногу, біля мене стояв охоронець.

Важко було повірити, що минула година.

— Так, перепрошую, я вже йду. — Я ховала заплакане обличчя за розпатланим волоссям.

— Я можу вам чимось допомогти? — Мабуть, я справді виглядала безпорадною. Інакше кожен зустрічний не став би приділяти мені стільки уваги.

— Ні, дякую.

Я попрямувала до виходу, не уявляючи, куди піду далі. Але не встигла зробити й кількох кроків, як відчула, що хтось торкнувся моєї руки. Пальці вгадали до болю знайому долоню Джастіна.

— День народження? — Він підняв брову, злегка обертаючись на картину.

— Мій теж на носі. — Я дивилася під ноги.

— Чекаєш його?

Ми повільно йшли до виходу. І моя холодна рука залишалася в його теплій долоні.

— Ні.

— Чому?

— Мені буде тридцять.

— Я знаю. Як на мене, це чудовий вік, — сказав Джастін. І в грудях у мене кольнуло.

— Знаєш? Звідки?

— Про тебе багато пишуть в Інтернеті.

Якою ж дурепою я була!

— Олег поїхав?

Не витримавши, я подивилася йому в очі, намагаючись зрозуміти, навіщо він ставить це питання. Але ні в голосі, ні в погляді Джастіна не було й натяку на іронію.

— Про нього я прочитав там же. Ти тільки не подумай, я зовсім не збирав на тебе досьє. Просто після розмови з портьє вирішив дещо уточнити.

— Поїхав. — Я знову відвела погляд.

— Він повернеться? — Це питання далося Джастіну насилу.

— Ні.

— А ти? — Він сильніше стиснув мою долоню. — Ти повернешся до мене?

Я не знала, що відповісти. Адже я не йшла. Бо хай би де була і що робила, я вже назавжди залишилася з ним — у думках, у серці, у коротких, але щасливих уривках снів.

Ми вийшли на вулицю. Сутінки зробили білу будівлю музею ще яскравішою. Джастін зупинився й міцно мене обійняв.

— Прости мені. — Він промовив цю фразу, впираючись губами в мою скроню.

— Мені нема за що тобі прощати! Я не маю права ставити тебе перед вибором. До того ж, навіть якщо б цей вибір існував, ти вільний приймати будь-які рішення.

— Прости, що я зробив тобі боляче!

— Ти про це? Нічого, як бачиш, пережила! — Я звільнилася з його рук і відсторонилася. Холодний вітер миттю пробрав до кісток.

— Мені це було потрібно.

— Тобі видніше. — Я сховала руки в кишені плаща.

— Ти не запитаєш, для чого?

— Для чого?

— Мені було потрібно це, щоби переконатися: я не можу без тебе.

— Переконався? — Питання пролунало занадто грубо.

— А ти? — Він відплатив тією ж монетою.

— У мене з Олегом нічого не було. Не цього разу. — Я хотіла, щоби Джастін знав це.

— Вибач, — він обхопив руками голову, — сам не знаю, що кажу. Мені байдуже, що у вас було й чого не було, головне, що ти тут. І тепер я знаю напевно, що не можу без тебе.

Знайомим жестом він провів по моїй щоці тильною стороною долоні, знизу вгору.

— Підемо додому?

Я кивнула, і він узяв мене за руку. Ми повільно почалапали вулицею, мружачись від світла фар зустрічних машин.

— Як ти знайшов мене?

— Не знаю. Просто мені здалося, що ти можеш бути в цьому музеї. Пам’ятаєш, ти казала, що любиш приходити сюди сама. Особливо якщо тобі сумно.

Я всміхнулася.

— Похвально, ти вмієш слухати.

—