Київ — New York - Ірина Тетера

Зауваживши в його збожеволілих зіницях відображення тих самих почуттів, я беззвучно вийшла в коридор, так, ніби перелетіла цю відстань у кілька кроків. І щільно зачинила за собою двері. Повільно опустивши на підлогу туфлі, наче даючи собі час на роздуми й можливість повернутися, я обернулася, впершись поглядом у байдужу дерев’яну поверхню. Повернутися, щоби потім знову піти, не порушуючи циклічності? І знову зробити йому боляче? Або ж, нарешті, розірвати це нескінченне коло, просто давши йому спокій. Вийти з його життя так само буденно й непомітно, як колись я опинилася на його порозі. Насилу, ніби мені доводилося заново вчитися ходити, я зробила перший крок. Вперед по коридору, геть від його дверей.

Переходячи на біг і підриваючи могильну тишу школи, я дряпала мармурову плитку металевими підборами, врізаючись у стіни, не обертаючись назад. Я бігла. Мені не вистачало повітря. Здавалося, зовсім трохи — і я задихнуся. Але вже ніщо не могло зупинити мене. Ось він, вихід, зовсім близько, варто лише трохи поквапитися.

Дев’ять...

Я щосили штовхнула двері.

Десять...

Я дихала. Я стояла на розділовій смузі сірого асфальту й дихала, не зважаючи на автомобілі, які сигналили, пролітаючи дуже близько. Я набирала повні легені повітря, захлиналася киснем, і голова йшла обертом. Мені раптом здалося, що варто зробити ще один крок, врізатися в металевий каркас будь-якої з цих машин — і всі проблеми, обернувшись на туман, випаруються й заберуть із собою моє нікчемне й неправильне життя. Але хіба у життя існують правила? І хто, як не ми, вигадує їх?

Джастін не був би винен у моїй загибелі. У моєму житті я жила за моїми правилами. Я сама не раз умовляла його придивитися до Вікі. Я ніколи не змогла б дати йому і найменшої частки того, що було в неї, — молодості та свободи. Але головне — майбутнього. Бо Вікі, як і він, досі вірила в любов. Навіть після загибелі батьків мені не доводилося думати про смерть. Але ж вона, позбавляючи нас усього мирського, приносить полегшення. Жити складніше.

Тільки от чомусь саме тепер, як ніколи досі, я хотіла жити. Щоби знати, що він є, і зберігати спогади про нього. Навіть якщо мені не було куди йти й чого прагнути, я була впевнена, що зовсім не земне тяжіння утримує мене на слизькому мокрому асфальті в ці секунди.

Я перейшла на тротуар, піднявши погляд на його вікно. Він дивився на мене крізь скло очима, сповненими жаху. Піднявши вгору розкриту долоню, я відвернулася.

Біля входу школи зупинилося таксі, і, на ходу прощаючись із водієм, із задніх дверцят, як завжди бездоганна, вийшла Кейт. Побачивши мене, вона всміхнулася, а потім розгублено втупилася в моє червоне обличчя.

— Алісо, ти плачеш? Що сталося?

— Усе гаразд. — Не знаю, яким дивом мені вдалося відповісти їй. Я стояла на тротуарі геть промокла від дощу, зі сльозами, що зливалися з краплями на щоках.

— Ходімо швидше, розповіси, що сталося. — Вона взяла мене під руку й повела в бік школи.

Я вирвалася, напевно, занадто різко:

— Не можу. Я не можу туди піти. Прости мені.

Я пішла вперед дуже швидко. Я знала, що ніхто мене не наздоганятиме, поки я розчиняюся в натовпі. Мені просто хотілося швидше піти. Іти, куди очі дивляться, аби подалі від своїх проблем і почувань.

Через квартал я уповільнила хід і, ставши частиною байдужого до чужих переживань міста, озирнулася по сторонах. Немов не помічаючи дощу, боязкі промінчики сонця ковзали по вулицях і знову ховалися за сірою масою. Вітрини, вивіски, машини, різнокольорові парасольки перехожих кружляли перед моїми очима.

Повз мене на немислимій швидкості пролетів із приголомшливим ревом мотоцикл. До хлопця в темно-червоному шкіряному комбінезоні притискалася дівчина. Її волосся, що вибилося з-під шолома, майоріло на вітрі. Проводжаючи їх поглядом, я раптом подумала, що варто купити собі такий байк і летіти по сірій стрічці дороги назустріч вітру. Обганяти час, піддавшись невгамовній швидкості, і не бачити нічого навколо. Довірити своє життя залізу, ставши з ним єдиним цілим. Не вірити зведенням про ситуацію на дорогах міста й петляти між завмерлими машинами. Не перейматися, що тобі забракне часу. Не боятися жити, відчуваючи, як розпечена гума прилипає до асфальту, несучи тебе вперед, і розуміти, що лише це нетривке зчеплення з поверхнею й утримує тебе на землі.

Хоча, може, краще стати подружкою байкера? Сидіти за його спиною й навіть не бачити дороги, не встигати вдихнути його запах, розвіяний вітром. Просто бути поруч із коханою людиною, притулившись усім тілом. Ловити цей момент божевільної близькості, насолоджуючись першим теплом і сонцем, що відбивається від фар. Мчати в нікуди під захопленими поглядами хлопчаків на узбіччі. Пахнути бензином і знати все про кінські сили й різниці між літровим двигуном і «шестисотою». Знатися на якості шкіряних комбінезонів і, знімаючи шолом біля магазину на заправці, струшувати волосся, відчуваючи на собі зацікавлені погляди чоловіків і ревнощі його, єдиного. Віддати себе своїй другій половині, довіряючи в усьому, і зовсім не злякатися, коли на спідометрі висвітиться двісті п’ятдесят, забувши, що залізний кінь здалеку чомусь схожий на метелика. На жаль, одноденного. Політ якого обов’язково урветься. Може, навіть за цим поворотом. І, розділивши на двох останній подих, закінчити цей політ, притискаючись до нього всім своїм тілом...

Я зачаровано дивилася їм услід. Зовсім поруч зупинилася патрульна машина.

— Усе гаразд, мем?