Київ — New York - Ірина Тетера

Третій лист прийшов на початку вересня. Коли перше жовте листя застелило стежки в лісі за нашим будинком.

Я завжди любила осінь. Свіжі вересневі вечори вкутували в плед. Я сідала на підвіконні з кухлем гарячого ароматного чаю та слухала тужливе завивання вітру, розрізане проводами. А за вікном, піддавшись вихорам листопада, кружляло в танці жовто-червоні конфетті осіннього листя. Воно прикривало двір і терасу різнобарвним килимом, який шурхотів під ногами, і я дедалі частіше гадала, чи спроможне листя думати. Тоді, напевно, падаючи вниз, воно хотіло б злетіти вгору. Я замислювалася над тим, чи боїться воно вирушати в політ, чи, навпаки, смиренно чекає його як останнього кроку в нескінченність.

Мені завжди подобалося малювати цю пору. Але тієї осені з картинами не щастило. Я не могла підібрати палітру, мазки були різкими й нерівними. А якщо мені таки вдавалося написати бодай щось, робота здавалася незакінченою. Намагаючись не думати про це, я закинула пензлі.

Того ранку я сиділа на галявинці біля озера й пила з металевого термоса гарячий чай, дбайливо заварений Машенькою.

«Дорога Алісо!

Я поїхав із Нью-Йорка. Мені стало затісно в цьому величезному місті, де кожна дрібниця нагадує про тебе. Минулого тижня біля входу в музей Гуггенхайма (я ще шукаю тебе біля картини Шагала) я наздогнав дівчину. Вона була в сірому. І її довге пшеничне волосся розвівалося на вітрі. Я вхопив її за руку.

Я думав, це ти. Вона всміхнулася мені у відповідь, глянувши чужими очима. А я проронив: «Вибачте!». І пішов геть. Я ненавидів її. Тому що вона не була тобою.

Я повернувся в Чикаго. Я знімаю маленьку квартирку з пожовклими шпалерами та прокуреним парадним. Вікна виходять у внутрішній двір. Вечорами тут особливо тихо, але я не боюся тиші, так мені набагато легше згадати твій голос. Я працюю в місцевій газеті, пишу статті про людей мистецтва. Одну з них я присвятив тобі, але редактор відмовив у публікації, назвавши написане «занадто особистим».

У нескінченній низці днів я втратив сенс існування, і моє життя було б зовсім порожнім і безглуздим, якби ти не приходила до мене ночами. Щоночі ти зі мною. У моїх снах — ти поруч. І варто мені лише вимкнути світло — я починаю відчувати приємну вагу твоєї голови на своєму плечі. Я перебираю твоє волосся, пасмо за пасмом, розповідаючи про те, що трапилося зі мною за день. Ти, мій ангел-охоронець, захищаєш мене від негараздів, заколисуючи солодким шепотом. А потім, міцно обнявши тебе, я провалююся в сон, прокидаючись уранці з подушкою в руках.

Час невблаганно біжить уперед. І ось уже осінь. Я уявляю тебе у вихорах листопада і шкодую, що ми не побували тієї пори в Центральному парку. Восени він особливо гарний.

Цю осінь у Нью-Йорку не вдалося застати й мені. Тут, у Чикаго, якщо випав не надто завантажений день, вечорами я сиджу на причалі біля озера, особливо коли дощить. Я ховаю в дощі свої сльози. Хтось вигадав, що чоловіки не плачуть. Наче ми не маємо почуттів...

Як і обіцяв, я не знімаю з пальця обручку. «Як добре, що я зміг тебе знайти». І досі так вважаю. Бо насправді набагато важливіше, що ти таки була в моєму житті. Нехай це було миттєвим спалахом, скороминущою веселкою, секундним затьмаренням — байдуже. Заради цих хвилин я маю жити. І за те, що вони були, я готовий розраховуватися до кінця.

Я досі вірю, що ти носиш свою. І що колись я зможу переконатися в цьому, доторкнувшись до твоїх пальців.

Я кохаю тебе, Алісо. Як добре, що я зміг тебе знайти».

Вимкнувши ноутбук, я набрала номер свого перукаря. Абсолютно випадково в нього звільнився сьогоднішній вечір — хтось із клієнток не міг прийти. Я підстригла волосся й пофарбувала його у темний шоколадний колір. Тепер у мене було пекуче каре. Я вирішила зробити це, щойно прочитала його лист. А потім, повернувшись додому, довго плакала, зачинившись у ванній. Бо не знала, чи впізнав би він мене тепер, коли на вітрі майорітиме моє вже не пшеничне волосся.

Із крана, заглушаючи мої схлипи, бігла вода.

Аби відволіктися, я знову занурилася у творчість. Писала картину за картиною, діставши нью-йоркські ескізи. Я хотіла підготувати виставку, присвячену цьому місту. Місту, де я знайшла та втратила свою любов. І саму себе.

Не знаю, чи любила я Нью-Йорк. Але мені страшенно бракувало його метушливої невгамовності. Присвячуючи цьому місту свої картини, я віддавала данину його свободі, схиляючи перед ним коліна.

Наприкінці місяця я отримала лист від Кейт. Вона розповідала, як ідуть справи в школі, і нарікала на те, що не змогла бути