Київ — New York - Ірина Тетера

Я пам’ятаю, як, усміхаючись, ти йшла босоніж по холодних квітневих калюжах. Я пам’ятаю, як пахла твоя шкіра.

І, авжеж, пам’ятаю, що тобі личив сірий. Я пам’ятаю, як ти торкалася мого тіла. Я пам’ятаю, що ти кохала мене. Я знаю, що кохаєш і далі. Лише завдяки цьому я досі ходжу по цій землі. Твоя любов утримує мене на цьому світі, вона всесильна, знай це. Долаючи божевільну відстань у тисячі кілометрів, огинаючи земну кулю, вона наздоганяє мене, оберігаючи від нещасть.

Як добре, що я зміг тебе знайти. Ти назавжди залишишся в моєму серці. Я завжди кохатиму тебе, Алісо!

P. S. Ти маєш рацію, люди не лебеді. Але, мабуть, трапляються винятки».

Він не брехав, і цей лист був справді останнім.

У клопотах про маленьку Вероніку було легше заповнювати порожнечу, яка утворилася в моєму житті. Але, хай би чим була зайнята й хоч де перебувала би, щодня я перевіряла пошту, сподіваючись прочитати: «Дорога Алісо!».

Наша з ним донечка була схожа на нього. У всьому. І від цього мені ставало легше. Хоча іноді по вечорах, коли червона смуга заходу на горизонті починала тьмяніти, я плакала, не здатна побороти почуття провини.

Я розуміла, що краду в Джастіна більшу частину його життя. І що не Олег, а він мав стояти біля мене в пологовому будинку й першим узяти на руки нашу крихітку. Обрізати їй пуповину. Міняти їй пелюшки. Читати казки й цілувати в лоб перед сном. Знімати на відео її перші кроки й тішитися з перших гаркавих слів. Карати й балувати. Вести в школу на першу лінійку і з гордістю підписувати щоденник наприкінці тижня. Допомагати задути свічки на торті на честь дня народження й кататися наввипередки на велосипедах. Обирати подарунки та схвалювати друзів. Відвозити на гуртки. Давати ліки під час застуди. Це все належало йому, Джастіну. Це була його донечка. І це було його життя. Він простив мені багато чого, але цього, напевно, не простив би ніколи.

Через одинадцять років я вперше після цієї історії потрапила до Нью-Йорка. Якимось дивом Полу вдалося домовитися про мою виставку в музеї Гуггенхайма. Вероніці тоді щойно виповнилося десять. Ми прилетіли удвох. Я показувала їй це місто, і мені дуже хотілося, щоби вона зуміла відчути, як багато воно означає в її житті. Ми гуляли Бруклінським мостом і Центральним парком. І так само, як колись Джастін шукав у натовпі мене, я шукала очима його. Всюди.

На виставку я прийшла в сірому. І мені здавалося, що я йду назустріч долі.

Біля входу мене чекала Кейт. Вона, я думаю, відразу про все здогадалася, лише глянувши в обличчя моєї донечки. Вони стояли поруч і були занадто схожі одна на одну. Ніби це Кейт, а не я, була її мамою.

— Вона немов чарівна принцеса! — Кейт обняла мене за плечі.

— Я знаю, вона — найкраще, що є тепер у моєму житті, — всміхнулася я.

— Шкода, що все так вийшло. Як тебе звати, крихітко? — Вона присіла навпочіпки й узяла за руку мою дівчинку.

— Вероніка, — промовила вона на український манер, — але мамі більше подобається, коли я роблю наголос на другий склад.

— Дякую, — промовила Кейт самими губами, піднявши на мене очі.

Жодного слова про Джастіна. Він не прийшов. Було б нерозумно приховувати, що я цілий вечір шукала його в натовпі. Я була в Нью-Йорку, але не бачилася з ним. Може, я мала б, знехтувавши умовностями, постукати в його двері? Але я боялася зруйнувати світ, у якому він жив. Я не знала, як познайомити його з Веронікою. Я боялася, що мій візит може остаточно виселити з його пам’яті образ Аліси, яку він кохав. А ще більше я боялася, що він перестав мене чекати.

Моя виставка називалася: «Київ — Нью-Йорк. Лебедина». І в центрі залу висів його портрет. Той самий, із крилами за спиною. Це, безумовно, була моя найкраща робота. Моя «Мона Ліза». Кейт довго розглядала картину.

— Якими безглуздими часом бувають долі! — Вона подивилася на мене.

— Він не прийде? — Я обняла її за плечі.

— Він збирався. Правда, збирався. І навіть нарвав ромашок. Він вирощує їх у себе в теплиці, щоби завжди бути готовим до твого приїзду.

— Я б дуже хотіла побачити його. Бодай здалеку.

— Він завжди буде тобі радий.

Коли ми прощалися, Кейт попросила надсилати їй фотографії Вероніки. По одній щомісяця. Я пообіцяла.

Вероніка вдалася в нас. Вона малювала й займалася ліпленням. Їй подобалося все, пов’язане з мистецтвом, і вона вирізнялася різкими й точними судженнями. Як і її батько, з яким вона так і не познайомилася.

Коли їй виповнилося двадцять, я пішла від Олега. Виснажений моєю нелюбов’ю, він навіть не опирався. Але коли речі були упаковані, а