Київ — New York - Ірина Тетера

— То навіщо все це?

— Бо так буде правильно.

Залізний голос диспетчера оголосив посадку. Пол дістав із кишені мобільний телефон і гаманець, а потім відстебнув з руки годинник із металевим браслетом і поклав все це в кошик перед металошукачем. Обійнявши мене, він торкнувся долонею мого живота, і, відчувши удар, шепнув: «Я передам йому, малятко». Він змішався з натовпом пасажирів. А я не могла повірити, що за декілька годин він опиниться в місті, яке тепер мені лише сниться. Виявиться поруч із чоловіком, якого я люблю. Потисне його руку, доторкнеться до нього. І побачить його нові картини. Він сходить із ним на бейсбол або вип’є кави на веранді модного ресторану. І мене там не буде.

Аж біля дверей Пол обернувся:

— Може, передати йому щось і від тебе?

— Передай, що я...

— Пане, пройдіть, будь ласка, в термінал. — Охоронець не дав мені закінчити, і двері за спиною Пола зачинилися. У кишені завібрував телефон.

— Говори швидше, що передати?

— Нічого. Не потрібно нічого передавати. Гарного польоту. — Я вимкнулася.

Шостий лист прийшов на початку грудня. Коли, укрившись білою ковдрою першого снігу, місто встигло звикнути до коротких днів і нескінченних ночей. Я саме сиділа в кав’ярні біля вікна, читаючи газету, коли ноутбук подав характерний звук. Він не був схожий на всі інші. І не починався з фрази «Дорога Алісо!», до якої я встигла звикнути. Ці слова були пекуче сумними і втраченими, вони лякали мене. І я знов і знову перечитувала вимучені рядки:

«Ярозучився вірити. Ні, я не перестав чекати тебе. Просто, зраджуючи свої очікування, я знаю, що ти не прийдеш.

Учора я був у школі. Пол розповідав про поїздку до Києва. Сухі подробиці. І ні слова про тебе. Я дивився в його очі, які ще зовсім недавно бачили твоє обличчя. Мені хотілося залізти в його думки, щоби зчитати твій образ. Я привітався з ним за руку, якою ще зовсім недавно він обіймав тебе за плечі, і подумав про те, що, можливо, даремно перейшов межу дружби з тобою. Адже тоді в мене, як і в Пола зараз, була б цілком реальна можливість приїжджати до тебе в гості й пити з тобою чай, обговорюючи останні новини. Ми б гуляли по вулицях твого міста, і ти тримала би мене під руку. А я би безперервно дихав твоїм теплом. Не сподіваючись на більше. І нехай я був би лише спостерігачем у твоєму житті, але я був би в ньому, хоч зрідка отримуючи твої листи.

Я не міг грати за правилами, які встановив Пол, і запитав про тебе. А він лише розвів руками, порадивши забути. Він сказав, що ти дуже змінилася після Нью-Йорка. І що ти вже не любиш життя. Я й сам бачив це в твоїх картинах, які він привіз. Але Пол каже, що я тут ні до чого. І що ти не читаєш моїх листів. Я пішов, щосили грюкнувши дверима. Біля входу в школу висить твоє «Вікно». Я ніколи не забуду тебе. Я хочу тебе пам’ятати».

Після цього листа мені стало погано. Спочатку я відчула легке запаморочення й біль внизу живота. Потім там стало гаряче, і, намагаючись не піддаватися страху, я, тримаючись за стінку, дійшла до туалету. Зачинившись у кабінці, я приспустила штани та провела рукою між ніг. На пальцях залишилася кров. І я відразу відчула її нудотний запах, що відгонить залізом. Я повернулася за стіл і попросила офіціантку викликати «швидку». Лікарі приїхали через п’ятнадцять хвилин, коли мої світло-блакитні джинси наскрізь просякли темно-бордовою рідиною, що витікала з мене. Я лежала на жорсткому ліжку в холодній машині. Поруч сидів Олег, якому встиг зателефонувати мій лікар. Я не дивилася йому в очі. Я закрила долонями вуха, аби не чути виття сирени, а за вікном, байдужий до всього, падав перший сніг. Білий сніг із чорного неба.

Увесь місяць я провела в лікарні. Моя шкіра навколо вен почорніла від крапельниць, але я не відчувала болю. Усе, про що я тоді думала, — це Вероніка. Заради можливості побачити цю маленьку частинку Джастіна я була готова піти на все. Мої материнські інстинкти, про які я навіть не здогадувалася, виявилися сильнішими за всі інші почуття. Я мала стати мамою. Наша любов мала жити.

І я відстояла мою дитину у долі. У перші дні нового року, коли місто не встигло ще відійти від святкової ейфорії, на кілька тижнів раніше визначеного терміну я вперше почула її крик. Незважаючи на січень, погода була сонячна. Машини пробиралися через брудні потоки снігу, що танув під колесами, мружачись від яскравого світла, перемішуючи старий рік із сльотою, зливаючи всі його невдачі у водостоки.

А потім вона лежала в кувезі біля мого ліжка. Підносячи долоню до її маленького обличчя, я відчувала тепло дихання. Наша любов, отримавши фізичну оболонку, була так близько, я могла торкнутися її рукою. У її грудях билося серце, а отже, вона була справжньою. Того дня прийшов сьомий лист.

«Це останній лист. Ти тільки не подумай, що я вирішив залишити тебе в минулому. Просто не хочу надалі ворушити твої спогади. Пол сказав, що мої листи ранять тебе. Він зізнався, що вони знаходять адресата.

Знаєш, тепер, коли я чітко розумію, що, можливо, це наша остання з тобою розмова, я не можу знайти потрібні