Київ — New York - Ірина Тетера

Чи розумів я, що вона піде, чи таки сподівався на перемогу почуттів над розумом? Хтозна... Намагаючись не думати про завтрашній день, я ловив її дихання. Я поводився, як дурень. Я був лише хлопчиськом. Ось чому я змушував її давати мені порожні обіцянки, що вона таки обере мене. Я вірив у них, водночас відчуваючи, що рано чи пізно зі мною залишиться тільки її тінь, яка до останньої хвилини покриватиме історію мого життя. Адже й Аліса кохала мене. Вона могла не говорити про це. Я відчував її кохання кожною клітиною свого тіла, вбираючи крізь шкіру, зігріваючи своє серце.

Вона була навіженою й волелюбною. Про таких кажуть: «Не від цього світу». Хіба міг я утримати її? Вона просто не вірила в любов, знов і знову повторюючи, що почуття не вічні. Мила Аліса, будучи творчою людиною до кінчиків нігтів, залишалася моторошною реалісткою. А я не втомлювався повторювати, що дива трапляються.

Наш роман тривав два місяці, а потім вона поїхала, позбавивши мене можливості навіть попрощатися з нею. А це так важливо. Обійняти одне одного до болю в грудях, запам’ятати прощальний стукіт серця й солоний від сліз присмак останнього поцілунку, встигнути зловити гарячий пульс перед тим, як, піддавшись розпачу, назавжди розчинитися в плині часу.

Вона не сказала мені, що їде. Пол попросив мене подивитися деякі скульптури в нього вдома, але вони виявилися повною бездарністю, і я відразу зрозумів, що це був лише привід відволікти, відірвати від неї, відтягти час. Я прямо запитав його, а він опустив очі. Пам’ятаю, як я вибіг із його квартири і, не дочекавшись ліфта, помчав сходами вниз. Я перестрибував через прольоти, падав, підводився і знову біг. У холі готелю я врізався в носильника, який випустив через мене валізу, але я навіть не зупинився.

Її номер був порожній, а телефон вимкнений. Сотні думок і недомовлених фраз переповнювали мене, і тоді я почав писати їй листи. Я написав сім. Сім листів — і жодної відповіді. Я писав їх не заради відповідей, я хотів, аби вона знала — я не змирився.

Мої листи були різними й однаковими. Але кожним рядком вони несли в собі нагадування про те, що я, як і раніше, вірю в любов, а отже, мої двері для неї назавжди відчинені. І нехай вона не відповідала мені. Але вона читала мої послання, а це значно важливіше.

Я бачив її лише раз після тих двох божевільних місяців, які ми провели разом, фотографії в Інтернеті не рахуються. Її виставляв музей сучасного мистецтва. Що й говорити, несказанний, але заслужений успіх.

Ще за місяць до відкриття виставки все місто заповнилося афішами з її ім’ям. Аліса знову відростила пшеничні локони та знову була в Нью-Йорку. Вона всміхалася мені з глянцевої реклами на кожному перехресті. Щиро й безтурботно. Я б так точно не зміг. Тоді я вперше і засумнівався, що й у її житті залишилася така сама непоправна порожнеча. Адже минуло одинадцять років, і вона могла навіть не згадати мого імені. Але я таки намагався не думати про погане, хоч і почав мучитися безсонням. Я годинами лежав у темряві, поступово починаючи розрізняти обриси кімнати, і уявляв, що скажу їй при зустрічі. Час від часу я вставав, вмикав світло й починав міряти кімнату кроками. Я записував свої думки, черкав, рвав аркуші й записував знову. Я так багато хотів розповісти їй про своє життя. Я знав, що вже нікуди її не відпущу. І відчував, що вона не зможе піти ще раз.

У призначений день випав сніг, і скло на моїх вікнах вкрилося плетеними морозними візерунками. Я зірвав букет ромашок. Я завжди дарував їй ромашки. Я вирощував їх у кімнаті, адже вони теж були її частиною.

Перемішуючи минулі образи з дорожньою сльотою, кудись поспішав звичний потік машин. Але я знав, що тепер у ньому є щось особливе, адже в одній із них могла бути Аліса. І пам’ять одразу малювала в моїй уяві її сумні очі. Мороз щохвилини посилювався, до того ж здійнявся вітер. Його різкі пориви збивали снігові шапки з крон дерев. А я, не помічаючи негоди, йшов на зустріч із нею. Я підняв комір кашемірового пальто сірого кольору (Аліса любила сірий) і сильніше закутався в шарф, так, що не можна було роздивитися мого обличчя.

Я насилу потрапив до будівлі. Охочих відвідати виставку було забагато. Хлопці з нашої школи роздавали біля входу рекламні брошури з інформацією про те, що гроші, виручені на виставці, підуть на благодійність. Аліса завжди так чинила, і це змушувало мене захоплюватися нею ще сильніше.

Перше, що впало мені в око, коли я зайшов до зали, — це був мій портрет. Величезний, він висів у самому центрі. Я стояв, немов на роздоріжжі, на розділовій смузі асфальту, а за моєю спиною були розправлені крила. Вона завжди говорила, що, якби ми були лебедями, могли б назавжди залишитися разом, бо їхня любов вічна й не підвладна часу. Напевно, на цій її картині я й був лебедем.

Мені не довелося довго шукати Алісу. Я побачив її відразу. Вона стояла трохи віддалік і всміхалася. Вона була прекрасна. Одинадцять років минуло від нашої весни, але вона анітрохи не змінилася, і, незважаючи на те, що їй було вже сорок, щось ніжне, дівоче залишалося в її рухах і жестах. У грудях закололо. Розштовхуючи зівак, що витріщалися на картини, я попрямував до неї, але за мить завмер. Вона тримала за руку дівчинку, неймовірно схожу на неї. Її пальці ледь помітно погладжували маленьку долоньку. Це була її донька. Аліса всміхалася. Щиро, тепло, щасливо. Вона час від часу озиралася і, піддавшись раптовому пориву, я підняв руку вгору, але вона не