Київ — New York - Ірина Тетера

Якщо ти читаєш ці рядки, отже, мене вже немає. Я стала частиною надвечір’я, у якому ховається вічність. Я не шкодую про смерть, бо моє життя було, здається, безглуздою випадковістю.

Останні вісімнадцять років я живу в Нью-Йорку, місті, яке подарувало мені тебе. Щонеділі я приїжджаю в передмістя, щоби знову торкнутися поглядом твого силуету. У тебе чудовий сад і приголомшливі ромашки. І ти зовсім не змінився. Нехай на твоєму обличчі з’явилися зморшки, нехай сивина посріблила твої скроні, ти той самий Джастін, якого я кохаю. Я так і не наважилася підійти до тебе, я просто не змогла б знайти потрібних слів. Мені здається, ти не хотів зустрічі зі мною...

Тебе не було на моїй виставці в музеї Гуггенхайма. Чесно кажучи, я чекала тебе. А потім, коли зали спорожніли і я збиралася йти, помітила букет ромашок на диванчику біля входу. Але я забороняю собі навіть думати про те, що це міг бути ти. Ти обов'язково підійшов би до мене. І провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Знизу вгору. Я так сумую за цим жестом...

Коханий мій Джастіне!

Я відчуваю, що мій кінець близько. І дедалі частіше головний біль не дає мені заснути, тому я хочу сказати тобі, побоюючись, що це мій останній шанс.

Я вірю в кохання! Я кохаю тебе! Я кохала тебе всі ці сорок років, кожну мить, кожну секунду. Я пам’ятала запах твоєї шкіри, блиск очей, смак губ. Ти був найдорожчим, що в мене було і чого в мене ніколи насправді не було. І нехай у нашому житті не існувало спільного будинку, великого лагідного собаки, друзів, сім’ї, побуту, походів по магазинах перед Різдвом і індички на той самий День подяки, ми таки були разом завжди. І я чула стукіт твого серця й відчувала твоє тепло.

І тепер я благаю тебе лише про одне: прости мені! І знай, я чекатиму тебе по той бік реальності. Я обіцяю, там ми будемо разом до кінця.

Але не квапся. В тебе ще залишилися справи. І дуже скоро ти зрозумієш, про що я кажу.

Як добре, що я змогла тебе знайти...»

Я сідаю на газон, не помічаючи, що він досі мокрий від роси. Біль, який усі ці роки жив у мені, рветься назовні, і це все, що я зараз відчуваю.

— Вона розповіла мені про вас. — Вероніка сідає поруч. — Лише за день до того, як пішла. Вона говорила, що дуже сумує.

Я кручу на пальці обручку. Вероніка бере мене за руку й торкається холодного металу.

— Мама дуже дорожила нею. Обручка залишилася на її пальці. Вона сказала, що ніколи її не зніме.

Господи, яким же безглуздим виявилося моє життя! Я хочу кричати й бігти, не важливо куди, аби подалі звідси. Але я не можу навіть поворухнутися. У цьому житті все можна змінити, поки людина жива, — я завжди повторював це. Але що ж залишається робити мені тепер, коли моя Аліса зникла? Вісімнадцять років щонеділі вона стояла на моїй вулиці, а я жодного разу не відчув її погляду. Вона була так близько, що я міг би витратити лише кілька годин на дорогу, щоби знову зловити її дихання, насолодитися запахом її шкіри, відчути тепло її тіла. І залишитися з нею назавжди. А я, підкорившись долі, просто перестав дивитися навколо. А може, любові й справді не існує? Хіба міг я не відчути близькість жінки, про яку так мріяв? Може, все це вигадана історія, з якою я чогось живу? Обожнюючи когось, кого вже навіть не впізнаю при зустрічі на вулиці.

— І ще ось це.

Вероніка дістає з сумки червону картонну коробку, перетягнуту золотою стрічкою і, розв’язавши її, висипає вміст у мою тремтячу долоню. Засушена квітка ромашки, глиняний гном і блакитний значок із Метрополітену...

— Ходімо до будинку. — Кейт бере під руку Вероніку й повільно веде її на терасу.

Джастін біжить по газону, наповнюючи двір дитячим сміхом. Пол допомагає мені підвестися.

— Пам’ятаєш, коли вона поїхала?

— Тридцять вісім років тому.

— Вероніці тридцять сім.

— Її дочці?

— Чоловік Аліси не міг мати дітей.

Я дивлюся на Пола. Він відвертається:

— Вибач, про це я знав.

Ми обидва мовчимо — кожен про своє. А потім він веде далі:

— Пам’ятаєш, я провідував її? Цього не можна було не помітити.

— А Кейт? —