Київ — New York - Ірина Тетера

На терасі стоїть мольберт. Але це лише данина моєму давньому захопленню. Я вже багато років не брав до рук пензля. Хоча колись мені здавалося, що я пов’язав себе з живописом на все життя. Це було так давно. Тоді я був іншим. Я дуже вірив у себе.

На столі з грубих дощок, пофарбованих темно-коричневою фарбою, — білий посуд. Я завжди дістаю його на свята. Мені подобається, що він контрастує з кольором столу. Жодних скатертин і тканинних серветок, адже я затятий холостяк. У нашому колі, як ви розумієте, серветки не шанують.

Цей будинок завеликий для мене, але я звик до самотності. Проте у правилах теж є винятки, і сьогодні я чекаю на гостей. Моя сестра приїде разом із чоловіком, і ми відзначатимемо мій день народження. Вип’ємо по кухлю пива, згадаємо молодість, посміємося над собою теперішніми. Дідько, як я не люблю ці свята! Але, ігноруючи мої прохання, Кейт і Пол приїжджають щороку. Тому мені доводиться давати лад барбекю й маринувати м’ясо. І щоразу, коли спускаюся за вугіллям у підвал, я знову натрапляю на картину. Вона написана на папері, але варто мені торкнутися її поглядом, як зображення оживає, набуваючи об’єму, відроджуючи запахи та звуки. Так-так, я досі пам’ятаю ту ніч. І, щойно заплющую очі, знову переношуся в той час.

Святкуючи прихід весни, дощ барабанить по дахах будинків. А бруківкою крокує дівчина і, зовсім не боячись вогкості, всміхається небесним краплям. Знаю це, навіть не бачачи її обличчя, адже я дивлюся їй у спину. Ця картина — справа моїх рук. Я підглядав за мокрою бруківкою з вікна своєї майстерні першого вечора нашого знайомства. Тоді я ще довіряв паперу. І ця робота, скажу без удаваної скромності, вдалася, як жодна інша. «Аліса всміхається».

Кілька разів, намагаючись побороти спогади, я відвертав картину лицем до стіни. Але навіть впираючись поглядом у посірілий від часу зворотний бік аркуша, я таки чітко бачив силует дівчини. І її усмішку. Я все одно згадую про неї.

Її звали Аліса. Вона була відомою українською художницею, їздила по світу з виставками, займалася благодійністю й була прекрасна. Як полюбляв казати мій давній знайомий: «Ох уже ці європейки!». Але я б виправив його: «Слов’янки».

Я з першого погляду закохався в її картини. Це вони спонукали мене малювати, бо на питання про те, чим займався до знайомства з нею, я можу відповісти лише: «Усім потроху». Я почав цікавитися її творчістю, підкорившись безперечному таланту. Вона неймовірно точно вловлювала й передавала швидкоплинні миттєвості, які зберігали в собі світло. Напевно, тому в її роботах таїлося щастя, якого їй так не вистачало в повсякденні. Ось чому я вирішив, що обов’язково, хай там що, познайомлюся з нею.

Зізнаюся, мене підкорили не лише її картини, а й бездоганна краса, яку я побачив на її фото в альбомах Пола, чоловіка моєї сестри. Вона мала особливий погляд. І навіть коли на фото всміхалася, її очі сумували. У них було щось привабливе й чарівне.

Пол співпрацював із її галереєю, коли в Кейт, моєї сестри, виникла ідея відкрити школу мистецтв у Нью-Йорку.

До слова, Кейт і зараз відмінний скульптор. Незважаючи на вік і важкість у руках, вона створює божественні фігури.

Як і багато інших господарів подібних шкіл того часу, вона мріяла вмовити Алісу на майстер-клас, адже та була відома не лише в межах своєї країни. Звісно, Пол допоміг переконати Алісу.

Не приховую, я чекав її приїзду, хоч і намагався не виказувати цього. Я не вийшов до всіх, аби зустріти її. Напевно, я боявся стикнутися із зарозумілістю, якою вирізнялися художники її рівня. Якби вона була такою, вмить зламався б вигаданий мною чарівний образ. Але побоювання виявилися марними.

Я не забуду мить, коли вона вперше переступила поріг моєї майстерні, висвітлюючи яскравим, пронизливим сяйвом похмуру кімнату. На ній була бежева сукня й туфлі того ж відтінку на жахливо високих підборах. Почуваючись у них явно незатишно, вона залишалася неймовірно граціозною й витонченою, усміхнено слухаючи теревені Пола. Вона була ніжною, м’якою і, безумовно, красивою. Мене захоплював колір її шкіри та запах волосся, який розлітався по кімнаті, варто було їй лише трохи нахилити голову. Напевно, вона не відразу помітила мене, бо я сидів у самому кутку. Я відкашлявся, але не для того, щоби привернути її увагу, просто в горлі пересохло від хвилювання. Ми зустрілися поглядом лише на секунду, а потім вона зніяковіло сховала очі за густими віями. Я відрекомендувався та простягнув їй руку. Сотні голок прокололи тіло, коли вона торкнулася мене своєю теплою долонею. Здалося, що вона занадто різко забрала кисть, сховавши її за спиною, але я навіть не смів сподіватися, що це пов’язано з раптовою, недоречною симпатією до мене. І я відразу закохався — самозабутньо й безоглядно, по-справжньому, хоча мені ледве виповнилося двадцять два. Кохання не має віку, вже тоді я зрозумів це. Зрозумів, пізнавши її.

Ми не розлучалися з першого вечора. Спочатку я став її другом, а потім коханцем. Це було схоже на божевілля. Ні, це й було справжнім божевіллям. Будучи безнадійно закоханим, я дізнався, що в Києві на неї чекає чоловік. Ця новина приголомшила мене, адже я вже не міг уявити своє життя без Аліси. Без її голосу, сміху, запаху волосся й чарівних очей, які втрачали смуток, коли ми були поруч.

Вона була старша за мене на вісім років. Але ніхто не дав би їй такий вік, та і я спочатку не здогадувався про нього. А вона соромилася його, викликаючи в мені розчулення. До моменту нашого знайомства вона прожила з чоловіком десять років і рішуче збиралася повернутися в колишнє рутинне життя, згорнувши мене у спогад. Я не хотів навіть думати про те, який нескінченний біль принесе наше розлучення, бо за недовгий час, який вона подарувала мені, я зрісся з її тілом і душею, не вірячи, що