Українська література » Сучасна проза » Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

Читаємо онлайн Риб’яча кров - Іржі Гаїчек
ти не можеш плакати, до дідька, ти не плакатимеш!», — я вхопила руку Гонзи, і він мені стиснув пальці. Потяг деренчав далі, за вікном вже бовваніли будинки передмістя. На кілька довгих хвилин усе ніби принишкло. Зі скрипом ми зупинилися на вокзалі в Плзні. Гонза поліз до кишені штанів за носовичком. Він вишмаркався й втерся, а коли видобув голову з-під куртки, його обличчя мало той самий суворий вираз, як і вранці на зупинці автобуса, лиш очі були трохи почервонілі.

Ми стояли перед вокзалом. Люди довкола поспішали й галасували, запалювали цигарки, у кіоску купували каву чи пиво.

— Далі я піду сам, сестро. Дякую.

Я ствердно хитнула. Ми обійнялися. Швидко й незграбно. Це тривало кілька секунд. Він одразу ж повернувся, я дивилася, як б’ється в нього на спині чорно-біла спортивна сумка, вільною рукою він вимахував сюди-туди й швидко розчинився у натовпі.

Я поверталася, ніби сновида, до будівлі вокзалу, біля віконця туалету отримала шматок змотаного туалетного паперу, зачинила за собою дверцята кабінки й присіла. Переді мною на подертих дверях розпливалися лайливі написи й малюнки, нашкрябані на пожовклому лакові. Потім уже не бачила нічого, лише трусилася зі складеними на грудях руками на пластиковому сидінні унітаза, а плач вилітав надсадними хвилями, які не могла зупинити. Коли ж нарешті вийшла до смердючого темного приміщення, обкладеного брудними білими кахлями, за слізьми нічого не бачила й ледве не збила з ніг стару пані-прибиральницю. Вона взяла мене за плечі й відвела до маленької комірчини. Там була каса з дрібними грошима, відра й віник із ганчір’ям для підлоги. Жінка всадовила мене на стілець і дала напитися чаю з термоса. Огрядна пані, запакована в темно-синій халат. Я витирала очі й бачила у віконці жіночі руки, які залишали на тарілці десять копійок і брали туалетний папір. Із маленького транзистора лунала музика, чеські шлягери, «Олімпік», Гана Загорова й Карел Готт[22]. У мене поволі заспокоїлося дихання, із носа потекло й захотілося їсти. Я вдихала запах дезінфекції й застарілого бруду.

Телефонний автомат у вокзальній залі ковтав тяжкі монети, і я чула, як у моєму вусі тонко висвистує зависокий тон. Як обіцянка надії.

— Я дуже тебе люблю, Петре…

Його голос звучав невиразно. Навколо мене шумів вокзал, із буфету пахло супом-гуляшем, і ледь зрозумілий голос із репродуктора оголошував прибуття-відбуття поїздів, запізнення й зміни маршрутів.

— Гано, уяви собі, у мене був Бертак. У нацкомітеті йому відмовили в тому поданні про виняток.

— Це неможливо!

— Він тут у мене на кухні ледь не плакав. Розумієш? Люди з села, які знають його безліч років. Мовляв, якщо вони дозволять це йому, то кожен захоче такий виняток. Мене від них нудить.

— Він просто не може померти, — сказала я в слухавку.

Я сиділа в переповненому купе. Пофарбована кондукторка в синій блузці з втомленою посмішкою позначила мій зворотний квиток, який ще вранці купив Гонза. Її ненатуральний білий колір світився в сірому штучному купе. Я сперлася на сидіння і жувала бутерброд, куплений у кіоску. Цього разу шум коліс мене вколисав.


Тато чистив сніг перед хатою, я пройшла повз нього без привітання, почула лише його гостре, вибагливе звернення: «Гано?». Роззулася в коридорі з черевиків, змочених сніжною кашею. Ходила кімнатою, ніби кліткою. Гонзове ліжко, уже декілька тижнів без білизни, було порожнім і сумним, лише матрац, накритий покривалом; ковдру й білизну випрано й складено до шафи. Його мотоцикли з блондинками трохи вицвіли, але я не дозволила батькам витягати кнопки зі стіни. Ходила від вікна до дверей і назад. Ця наша дитяча кімнатка тепер здавалася такою маленькою, такою кумедною. Я вже взялася за ручку дверей, хотіла побігти на пошту телефонувати Петрові, аби знайти його й прохати, щоб приїхав за мною. Зараз і назавжди. Потім згадала маму, Різдво, що наближалося, повернулася до вікна й дивилася, як із похмурого неба падають великі мокрі сніжинки.

Із решти дня я пам’ятала лишень, як відчайдушно намагалася заспокоїтися, виказати татові все спокійно, без емоцій, але подекуди аж трусилася на кухні, мама знову сиділа за столом і вкотре намагалася все втишити й залагодити, ніби хустинки прасувала.

— Ти, тату, мене зрадив, ти це розумієш? І всіх людей, які це підписали…

— Це справа району й місцевого нацкомітету…

— Будь ласка, облиш.

— Ганочко… — мама спробувала вклинитися до нашої сварки, але своїм спокійним голосом не могла здобутися на місце в цій емоційній дискусії.

— Як ти зі мною говориш?

«Як ти зі мною говориш, як ти можеш таке казати батькові, що ти про себе думаєш»… Усе це я вже знала!

— Хозе мені все розповів. Ми сиділи з Петром і Анною в пивниці й говорили про електростанцію. І Хозе мені кинув межи очі, що та наша петиція все одно залишилася в шухлядці нацкомітету. Принизив мене тим перед усіма.

— Ти

Відгуки про книгу Риб’яча кров - Іржі Гаїчек (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: